мені, що поки ще не осліп від глибокої старості, то бачив якось моторошне озеро, а на ньому – страшну вежу, в якій начебто це сталося і яка й досі зветься Мишачою. А озеро називається Ґопло.
Ну, гаразд…
Тим часом люлька погасла, і Кошалек-Опалек почав шукати в попелі іскорку. Знайшовши її, кілька разів потягнув з люльки, потім випустив клубок диму і заговорив далі:
– У тих старих книгах то так: тут кілька сторінок бракує, там знов кілька так пожовкло і злиняло, що й не прочитати, а в іншому місці – велика чорна смуга впоперек або поздовж, тож і не все можна знати, що там хтось вписував до них давним-давно… Але чи добрі це були часи, чи погані – зразу можна пізнати. Якщо добрі – то з тих сторінок, хоч би й найдавніших, б’є таке світло, немовби зійшло сонце; а як погані – то така темінь оохоплює, як у чорну ніч, коли над землею ні зір, ні місяця.
Такі то вони, ті старі книги краснолюдків…
V
– Хочете знати, що було далі? – спитав за хвилину Кошалек-Опалек, знов закуривши люльку.
Хочемо, хочемо! – закричали всі.
– Ну то слухайте. Зразу ж після тих чорних сторінок про Попеля йдуть світлі сторінки про П’яста. Го-го! Про П’яста я міг би говорити вам цілу годину.
У Юзика загорілися очі.
То говоріть, будь ласка!
– Говоріть! Оповідайте геть усе, що тільки знаєте! – кричали наввипередки діти.
Кошалек-Опалек зсунув на потилицю ковпак, почухав лисину і почав:
– Сам я небагато знаю, бо мене ще тоді й на світі не було. Проте один старий краснолюдок, що писав ці сторінки, знав старого дуба, який добре пам’ятав ту історію, і хоч голос у нього був уже слабкий, та, однак, як почне, бувало, шуміти, як почне розказувати про того П’яста, то в усій пущі наставала така тиша, хоч мак сій. Сосни, смереки, граби, буки, берези, навіть ті трави і папороть так пильно слухали, що жоден листок, жодне стебло не пустило й пари з уст.
А той старий дуб шумів легесенько-легесенько, десь від самого серця, ведучи тиху розмову і пригадуючи давні дні своєї молодості.
А краснолюдок, що тоді був зовсім молодий, ба! мало що більший від синички, сідав собі під одним грибом, з яким він приятелював, і так вивчив усю ту історію, що пізніше записав її у наші книги.
А було це так:
Стояв собі той дуб, тоді ще молодий дубок, в тихій діброві, а недалеко, в затінку під липами, на яких гули бджоли, виднілась ясна хата з модрини. В хаті жило троє людей: П’яст, Жепиха і їхній синочок, якого звали Землевітом, бо дуже любив поля, а як виходив на поріг хати, то казав: «Земле, вітаю!»
І щодня бачив дуб їхнє життя працьовите, їхні добрі серця і душі, такі чисті, начеб кожне з них мало в грудях білого голуба.
Та й боженята жили собі в модриновій хаті, і добре їм було, бо й батько, і мати, і синок давали їм, що могли: то золотого меду, то прісного калача, то найбілішого сиру, бо своєю працею нажили собі багато всякого добра.
Отже,
