вкинув кістки, накрив їх землею і дивиться.
Кошалек-Опалек видався Салкові дуже смішним, коли, перекидаючись у повітрі, падав у яму. Але хитрий лис навіть виду не подав, а скромно опустивши хвіст, підійшов до гостя.
– Ви, пане добродію, – сказав солоденьким голоском, – як бачу, помилилися дверима…
– Справді, – відповів Кошалек-Опалек. – Тут трохи темно, і я не помітив головного входу. Та й очі в мене ослаблені постійною працею над моїм великим історичним твором.
– Ах! – скрикнув захоплено Салко. – Отже, я маю честь привітати вченого мужа й колегу! Я теж усе своє життя риюся в книгах, пишу великий твір про розвиток годівлі курей та голубів на селах, навіть подаю нові проекти будівництва курників. Ось і пера, якими я користуюся у своїй праці…
При цьому скромним порухом він показав на розкидане по кутках пір’я щойно впораного каплуна.
Здивувався вчений Кошалек-Опалек. Якщо він одним-од-нісіньким пером з сірої гуски здобув таку велику почесть у свого народу, то який же славний має бути той, хто використав цілу купу такого чудового золотавого пір’я…
А Салко підійшов до нього і питає:
– А звідки в тебе, любий пане-брате, таке гарне перо? І де ж те миле створіння, з якого воно взяте? Я був би радий познайомитися з ним.
– Перо це, – відповів Кошалек-Опалек, – з крила гуски, що пасеться в табунці сирітки Марисі.
– У табунці? – захоплено повторив Салко. – І ти кажеш, милий колего, що його пасе мала сирітка? Мала сирітка, яка, мабуть, не може дати собі з ним ради? О, як би я охоче допоміг їй! Як радо допоміг би бідній сирітці! Треба тобі знати, любий колего, що серце у мене дуже-дуже м’яке! Аж таке м’яке, як травневе масло.
Тут він ударив себе лапою в груди на доказ щирості своїх слів і, впритул наблизившись до вченого Кошалека-Опалека, якусь мить обнюхував те гусяче перо, а потім витер очі й промовив:
– Не дивуйся, шановний товаришу, моєму хвилюванню. В цю мить я збагнув своє справжнє покликання. Навертати заблудлих гусей – ось моє покликання! Допомагати сиріткам пасти їх – ось велика мета мого життя…
І вмить, піднявши вгору обидві передні лапи, вимовив:
– О, невинні істоти! О, прекрасні, милі створіння! Віднині я весь віддаюся служінню вам.
Сказавши це, він відразу ж повернувся до виходу і кинувся з ями геть, а за ним довгим підземним ходом ішов учений.
Пройшли вже шмат дороги, аж тут лис обернувся і каже:
– А не забудь, пане-брате, записати в своїй дорогоцінній книзі про сьогоднішню зустріч. Тільки жодних похвал мені, жодних фіміамів! Напиши просто, що ти зустрів великого приятеля людства на прізвище Салко (про прізвище не забудь) – великого вченого, автора численних творів, словом, лиса зовсім незвичайної вдачі, який заслуговує на найбільше довір’я як у гусятників, так і в усіх власників курей та качок. Розумієш, любий друже, вроджена скромність не дозволяє мені говорити багато про свої чесноти, зупинюсь
