що дзвеніла в повітрі над хатою. А коли нарешті відважилися ступити за поріг і захотіли по-давньому служити господарям, то побачили П’яста, який у золотистому плащі, накинутому поверх його лльяної свити, і в ясній короні йшов на королівський трон, де вже йому мали прислуговувати не боженята, а рицарі й двірська челядь.
Жепиха теж стала королевою, а малий Землевіт – королевичем. І перестали вони бути селянами, з простої хати перейшли жити до королівського замку.
Боженята, однак, як і раніше, пильнували пряжу, худобу, поля, пасіку; не хотіли кидати улюбленої садиби, де стільки років прожили спокійно і щасливо.
Але не було вже в них колишньої спритності і сили. П’ястів комірник ставив їм на краю лавки то молока, то меду, як це робила Жепиха, але боженята не сміли вже й доторкнутися до цієї їжі, бо відчували, що праця їхня уже не та, що колись, і помічники з них погані. Тільки з долівки збирали те, що впало зі столу, і так змарніли, так почорніли, що люди почали називати їх злиднями, а не боженятами…
Так шумів, так розповідав той стародавній дуб, а притихла пуща слухала…
VI
Кошалек-Опалек замовк, і діти сиділи тихо, бо їм здавалося, що в шумі лісу вони чують голос того старезного дуба. Лише по хвилині обізвався Юзик Срокач:
– А що сталося з боженятами?
Кошалек-Опалек мовчав, замислившись над тими давніми часами, тож діти почали смикати його за жупан, вигукуючи одне поперед одного:
– Розказуйте, краснолюдку, розказуйте! Що сталося з боженятами?
Вчений муж прокинувся із задуми і вів далі:
– Ще досить довго жили боженята по хатах і селах, але щораз ставали сумніші, щораз слабші і щораз менші. Вже й люди не кликали їх так часто на допомогу. Ще поки жив П’яст, їм не було кривди. І за панування його сина Землевіта боженята ще мали свій куток у кожній хаті. Але коли став панувати внук цього Землевіта, Мешко, прийшла на них така скрута, що навіть не наважувались показуватися завидна і тільки смерком вилазили з кутка, щоб підкріпитися чим-небудь.
Уже й матері, йдучи на роботу в поле, не кидали проса боженятам, щоб доглядали дітей.
Боженятам залишалась найгірша робота – в стайні, в хліві, в клуні, а в хаті хіба що скіпок наколоти, посуд помити та сміття в куток підмести.
А одного разу (так записано в наших старих книгах) задзвонили дзвони. Боженята почали виходити купками з хат, із сіл, плачучи і жалісно прощаючись з людськими оселями. Потім розсипалися по лісах, горах та пустищах, куди не доходить голос дзвонів.
З того часу люди вже не бачать краснолюдків, хіба що вночі, а вдень лише малі діти можуть їх побачити, ось так, як ви мене. Найбільше пішло їх у гори Карпати, де вони стережуть підземні скарби. По лісах їх також досить. А що в лісі зима буває тяжка, то вони поробили собі жупанці з ковпачками, переважно червоні, по чому їх легко пізнати, і від чого пішла ще й інша назва «краснолюдки». До людей вони і зараз ставляться сердечно: за крихітку страви, за крапельку молока вони радо доглядають майно
