завжди вдвічі приємніше, коли ми боїмося, що воно триватиме недовго. Правильно кажу?
– Можливо… якщо справді йдеться про щось приємне, – неохоче і дещо похмуро погодився чоловік.
– От і я так гадаю, – кивнула Полліанна, не зауваживши тон співрозмовника. – Хіба не розкішний цей парк? Цікаво, чи знає про це місіс Керю… Тобто, чи знає вона, що парк відкритий для всіх? Я думаю, кожен хотів би приходити сюди щодня і просто отак сидіти і дивитись.
Обличчя чоловіка враз посуворішало.
– Залишились іще на світі люди, що мають свою роботу… Мають якісь справи, поза тим, щоб отак приходити сюди, сидіти і дивитись. Однак, мені не пощастило потрапити до їхнього числа.
– Он як? То ви можете з цього радіти! – відгукнулась Полліанна, поглядом проводжаючи човник, що пропливав неподалік.
Чоловік уже підбирав слова для сердитої відповіді, однак Полліанна випередила його:
– От би мені так! Натомість, мушу ходити в школу. Щоправда, школа мені теж подобається, але є чимало інших справ, набагато цікавіших за навчання… А попри те, я рада, що можу ходити в школу, надто коли пригадаю, як тієї зими всі думали, що я вже ніколи більше не зможу. Розумієте, я на певний час залишилася без ніг. Я маю на увазі, що вони у мене не рухались. Чомусь саме тоді, коли ми щось втрачаємо, ми усвідомлюємо, наскільки воно нам необхідне. Так само з очима. Ви ніколи не замислювались, наскільки нам потрібні очі? Я ніколи не замислювалась, аж доки не приїхала на лікування в санаторій. Там була одна пані, що за рік до того втратила зір. Я хотіла, щоб вона теж приєдналась до гри – тобто, щоб стала шукати, з чого можна радіти. Та вона відповіла, що не може, а якщо я хочу зрозуміти,чому, то можу спробувати на годинку зав’язати собі очі хусткою. Я зав’язала. Це було жахливо! А ви коли-небудь робили такий експеримент?
– Гм-м… не траплялося… – водночас роздратовано і збентежено відказав чоловік.
– Неодмінно спробуйте. Це жахливо! Нічого неможливо робити – нічого такого, що хочеться зробити! Але я витримала цілу годину. І від того часу мені так радісно… іноді, коли я бачу щось надзвичайно гарне, як оцей парк, мені особливо радісно. Я так зраділа, коли його побачила, що мало не заплакала від того, що здатна його бачити. Ви розумієте?… Втім, вона таки приєдналась до гри, ота сліпа пані. Мені сказала про це міс Ветербі.
– Приєдналася до гри?
– Так, у «знай, радій». Я вам ще не розповідала? Річ у тім, що завжди можна знайти таке, з чого радіти. Отож вона знайшла у своєму становищі сліпої щось таке… розумієте? Її чоловік – він один з тих, хто пише закони. Вона попросила його вигадати закон, що допомагав би сліпим. Зокрема, маленьким дітям. Та жінка навіть сама пішла до людей, які пишуть закони, і розповіла їм, як воно, бути сліпим. Уявіть собі, вони його написали, той закон! Кажуть, вона заради створення цього закону зробила більше, ніж хто. Навіть більше, ніж її чоловік. Якби не вона – можливо, взагалі не було б такого закону! І ось тепер вона каже, що навіть рада, що втратила зір,
