у зворотну путь.
«Час мені, мабуть, повертатись додому, – розмірковувала дівчинка. – Невдовзі й вечеряти час». Вона пришвидшила ходу, спрямовуючи свої кроки у бік, звідки прийшла.
Лише потинявшись кількома незнайомими перехрестями і зробивши дві хибні спроби змінити напрям, Полліанна усвідомила, що «повернутись додому» – не така проста справа, як їй видавалось. І вже тільки наштовхнувшись на будинок, який вона точно раніше не бачила, дівчинка зрозуміла, що заблукала.
Вона опинилась на брудній вузенькій вулиці з щербатою бруківкою. По обидва боки тяглися похмурі багатоповерхівки і непривабливого вигляду крамниці. Якісь галасливі чоловіки й жінки навколо голосно перемовлялись, але ні слова з тієї мови Полліанна нездатна була розібрати. Більше того, місцеві мешканці дивились на неї здивовано, так, наче знали, що вона нетутешня.
Кілька разів уже Полліанна питала дорогу, але щоразу марно. Схоже, ніхто не знав, де мешкає місіс Керю. А останні дві особи, до яких вона зверталась, відповіли енергійними жестами і висловами на невідомій мові, яку Полліанна визначила, як голландську – ту, на якій спілкувались у родині Хаґерманів, єдиних іноземців Белдінґсвіля.
Полліанна пленталася лабіринтом незнайомих вулиць. Вона була налякана, голодна і дуже втомлена. Ноги їй боліли, до очей підступали сльози, хоч як вона намагалася їх стримувати. А найгірше те, що, з усією очевидністю, починало сутеніти.
«Та однаково, – втішала вона себе, – я радітиму, що заблукала. Тим приємніше буде, коли мене знайдуть. З цього варто радіти!»
Вийшовши на місце перетину двох ширших вулиць, Полліанна у розпачі зупинилась. Цього разу сльози прорвали греблю, і за браком хустинки вона змушена була розмазувати солоні потоки по щоках тильним боком долоні.
– Агов, подруго, чого рюмсаєш? – поцікавився хтось весело. – Що за лихо?
Полегшено схлипнувши, Полліанна повернулась до малого хлопчиська з пачкою газет під пахвою.
– Ой, як же я рада тебе бачити! – вигукнула вона. – Я так хотіла зустріти когось, хто розмовляє не голландською!
Хлопчисько вишкірив зуби в посмішці.
– Якою там голландською! – пирхнув він. – Ти, либонь, здибалася з макаронниками.
Полліанна наморщила лоба.
– У будь-якому разі, вони не розмовляли англійською, – невпевнено розважила вона. – Принаймні не могли відповісти на мої запитання. Але, може, ти відповіси. Ти не знаєш, де мешкає місіс Керю?
– Нє-а! Хош, кишені виверну?
– Як це? – перепитала Полліанна, не второпавши.
Хлопчисько знову вишкірився.
– Я кажу, ні сном, ні духом. Не траплялось мені здибатися з тою леді.
– Невже ніхто її не знає? – благально запитала Полліанна. – Розумієш, я вийшла прогулятись і заблукала. Ходжу, ходжу, а нашого будинку ніде немає. Вже час вечеряти, і сутеніє. Я хочу додому. Мені конче треба додому!
– От
