Він став умовляти її. Коли це не подіяло, став насміхатись, а очі його палали люттю. Тоді раптом промовив якісь грубі слова, сенсу яких Полліанна не зрозуміла, крутнувся на підборах і пішов геть.
Дівчина стежила за ним пильним поглядом, аж поки він геть віддалився. Тоді зітхнула полегшено і поклала тремтячу долоню на руку Полліанні.
– Дякую, дитино. Навряд чи ти сама розумієш, чим я завдячую тобі. До побачення!
– Ви ж не підете отак одразу? – простогнала Полліанна
Дівчина втомлено зітхнула.
– Мушу йти. Він може повернутись, а мені наступного разу може забракнути… – вона урвала мову на півслові і звелась на ноги.
По миті вагання вона додала з гіркотою:
– Він саме з тих, що звертають надмірну увагу. А краще б такі геть не помічали мене!
З цими словами вона пішла геть.
– Дивакувата пані, – пробурчала Полліанна, проводжаючи її постать сумним поглядом.
«Вона славна, але також по-своєму особлива», – зазначила дівчинка, підводячись і навмання рушаючи стежкою.
Розділ 6Рятівний Джері
Дуже скоро Полліанна дісталась краю парку, в місці перетину двох вулиць. То було захопливо цікаве перехрестя, яким безнастанно мчали автомобілі та кінні екіпажі, поспішали перехожі. Увагу дівчинки привернула велетенська червона пляшка у вітрині аптеки; а здалеку долинали звуки катеринки. По хвилинному ваганні Полліанна стрілою перетнула перехрестя і підстрибом помчала вулицею на звуки вабливої музики.
Дорогою Полліанна теж мала на що подивитись: у вітринах крамниць були виставлені дивовижні речі. А коли вона дісталась вуличного музики з катеринкою, навколо нього танцювало з півтора десятка малечі, від якої не відвести було очей! Картина була настільки чарівлива, що Полліанна пройшла якусь відстань за мандрівним музикою, заради того тільки, щоб помилуватись на дитячий танок. Кінець-кінцем, вона опинилась на перехресті, такому пожвавленому, що могутній чолов’яга у синій шинелі, підперезаній ременем, мусив допомагати людям переходити вулицю. З хвилину вона в німому захопленні дивилась на нього; тоді й сама несміливо рушила через вулицю.
То був незабутній досвід. Велетень у синій шинелі одразу помітив дівчинку і подав їй знак. Він сам підійшов до неї. А тоді вони вдвох перетнули вулицю, проходячи між автомашин і коней, що нетерпляче форкали з усіх боків, і Полліанна неушкодженою дісталась протилежного узбіччя. Відчуття виявилось настільки приємним, що вона за мить знову рушила через вулицю. І ще двічі, з короткими перервами, дибала чарівною алейкою, що розкривалась на помах руки синього велетня. Але, востаннє переводячи її через дорогу, той підозріливо наморщив брови.
– Слухай, дівчинко, чи не ти переходила вулицю хвилину тому? – запитав він. – І ще раз до того?
– Так, сер, – відрапортувала Полліанна. – Я переходила чотири рази!
– То це ж… – почав був полісмен гнівно.
Але Полліанна не вгавала.
– І щоразу
