не доказав, повернувся і вийшов із зали консулів.
Соліковський дізнався про страшну хворобу того ж дня, коли приймав у себе Жолкевського і Шимоновича. І то в дивний спосіб.
Гості пішли, він знову замкнувся у кімнаті з ляльками, зробив наспіх з аркуша паперу опудало православного єпископа Балабана і, поставивши його біля іграшкового собору Юра, підсунув до нього чорта. Потім поміркувавши, забрав нечистого, вкинув до шухляди і сягнувши рукою під блят стола, засмикав шнурками. Старі ляльки слухняно рухалися, кумедно викидали руками й ногами – так, як цього бажав архієпископ Іґнатій Лойола, стежив з краю стола за рухами маріонеток, держав у руці хреста і був задоволений. Соліковський довго смикав за шнурки і думав; паперове опудало Балабана стояло нерухомо; архієпископ нервово згріб докупи чортів і крикнув до них, мов до справжніх:
– Ви знайдете посередника між мною і Балабаном. Ви! Тої миті у відчиненому вікні, що виходило на Ринок, з’явився ангел. Він був трохи більший за голуба, із сизими крильцями й золотоволосою дівочою голівкою. Ангел склав крила і, потупцювавши на підвіконні, рік по-латині:
– Lepra oppidum invasit. Deus praecipit tibi, ut coloniam leprosorum condas22.
– Що? – перепитав Божого посланця вражений архієпископ. – Для прокажених? А для воїнів Ісуса коли?
Але на підвіконні голуба-ангела вже не було, і подумав Соліковський, що це до нього глаголав голос з неба. Він виглянув через вікно, на Ринку збиралася юрба, чутно було тривожні вигуки:
– Тронд, тронд у місті! Прокажених у колонію!
Другого дня бурґомістр Кампіян, вислухавши Соліковського, розпорядився з ліплянок на Калічій горі, що височить неподалік Сокільницької заміської вулиці, вигнати жебраків і заснувати там колонію для прокажених за європейським зразком.
У післяобідню пору через міст на Полтві в бік Калічої гори вирушила процесія – такої ще не зріли мешканці Львова.
Попереду в білій сорочці, підперезаній сировим шнурком, йшов безбровий і безвіїй чоловік з червоним спухлим носом, з його рота текла тягуча слина, він здичавілим поглядом позирав на людей, що товпилися скраю дороги і сахалися назад, коли він наближався. Це був Тимко Пєньонжек, якого знайшов Гануш Альнпек у підвальному помешканні на Гарбарській вулиці.
За ним тюпав міський кат у чорному каптурі і з прорізами для очей, він тримав у руках сокиру, і на відстані кількох кроків ішли канонік у комжі, одягнутій поверх реверенди, і два міністранти.
Процесія зупинилась під схилом горба. Кат показав на вершину, де стояли жебрацькі ліплянки під очеретяними дахами, і сказав до хворого:
– Ти більше не жилець на цьому світі. – Він нагнув Тимкові голову і змахнув біля шиї сокирою, імітуючи страту. – Назад тобі вороття нема.
Підійшов міністрант, кинув нещасному князеві рукавиці й подав йому в руки довгу паличку, на кінці якої теліпалася прив’язана мисочка.
– До сієї черти, – кат провів носком чобота
Проказа в місті. Господь велить тобі закласти колонію для прокажених (
