б не він, чи стояв би тут друкарський верстат?) на проповіді в соборі Юра назвав успенських братчиків боговідступниками. Єпископ, правда, теж собача кістка, він хотів би, щоб усі доходи від друкарні йшли на єпархіяльні потреби, а Рогатинець уперся – гімнасіон треба перш за все відкрити. Спочатку Юрко якось заглаголював єпископа, обіцяв, кланявся, та ось сталася притичина, і він здумнів геть-чисто. Проїжджав через Львів, вертаючись із Москви, антіохійський патріарх Йоаким – Рогатинець з Красовським спіймали його за поли сурдута і виблагали в нього грамоту, якою він затвердив статут братства. Видно, сподобався Йоакимові сеньйор, бо замовив слово перед царгородським патріархом Єремією, і той надав Успенському братству ставропігію23.
Отут і почався гріх. Антохові збоку так здається, бо він не надто побожний, ну, не такий, щоб пластом лежати в церкві під казальницею, але це… Де ж бо то видано, щоб церквою керували ремісники? А ні – стали ктиторами і назначають собі проповідників і дидаскалів для гімнасіону без відома єпископа підшукують, отців до братських книг не записують, а всіх, хто вступає до братства, примушують при свічках складати обітницю. Гординя здолала Рогатинця. Вчора переказав єпископові через посланця: борги кафедральній церкві ми сплатили, його преосвященство патріарх дав нам самоврядування, то не будемо слухатися єпископа, а примусимо самого рахуватися з нами.
Антох думав це і почував себе так, ніби їх, Блазіїв, стояло тут два. Один денно й нощно працює для братства, бо треба якось жити, а другий бунтується. І не супроти братства, проти Рогатинця. Антохові не раз кортить докопатися причин тієї нехоті, протесту, бо ж не поклоніння перед єпископом (навіщо йому здався той Балабан?) і не те, що скарбником не став (виберуть на другій елекції, Бабич у грошових справах нехитрий), зовсім щось інше наштовхує Блазія проти Рогатинця. Якийсь він – ніби пророк. Хоч би до корчми пішов, хоч би за дівицею оглянувся… Усіх, хто коло нього, сковує своєю волею і метою, яку бачить він один. Ну, хай буде школа, навіть – академія. Чи ж то перша на світі? Ну, стануть русини членами ради Сорока мужів у маґістраті – хіба тоді податки зменшаться? Був би Рогатинець мудріший – з братської каси жили б, ще й як! Та ні – волі духу прагне.. А хіба не відпочиває душа, коли поїси добре, перехилиш пугар, з добрим чоловіком порозмовляєш? А сам – ну, хто він такий сам? Сідляр. Звичайнісінький тобі репаний ремісник. Ні краплі шляхетської крові. Якби хоч з трохи вищого стану, то вже б і не жаль слухатися. А коли говорить… Та хіба Антох не вміє говорити? Скаже деколи й мудріше, і пролітають його слова повз вуха людей, а коли Рогатинець – в очі дивляться, на шибеницю готові йти..
Здавалось би – чого вже більше потрібно? Віддав Корнякт – то шляхтич справедливий! – у фундуш на дзвіницю, аби лише вона називалась його ім’ям, страшну суму грошей (чи то конче було будувати таку вежу, щоб аж у небо впиралася), то мовив Антох до Рогатинця: «Розділи трохи між нас, ми ж бідні». А він тільки глянув і таке відказав, що після того ти вже не ти, а шмата:
– Одного
Незалежність від місцевих владик, підпорядкування патріархові.
