вояки дряпалися по драбинах на мури, мури теж похитнулися і впали, обложені щодуху повтікали з фортеці, – когось же таки насправді придавить! – і поздавалися в полон, врешті, твердиня розсипалася зовсім – реготнув натовп на ринковому майдані.
Вольф Шольц, який задумав було розтягнути останній штурм надовше, з острахом позирав тепер на Жолкевського, проте гетьман втомлено й байдуже дивився під ноги, сперши на руку голову; бурґомістр скористався задумою реґіментаря і, рятуючи становище, наказав підпалити картон і дошки.
Полум’я бухнуло в небо, видовище було вражаюче – подібно, напевне, горів справжній Смоленськ, а трибуна поволі порожніла, гетьман наказав подати карету. Тоді нижні лавиці трибуни зайняли переможці й переможені, розпочався бенкет.
На дахах ще маячіли хлопчаки, вони розійдуться найпізніше. Між двома рядами димарів на Гуттерівській кам’яниці стояли групами по троє чорносутанні новіції й схоласти єзуїтської колегії – збиратися великими гуртами і по двоє не дозволялося спудеям львівського новіціату6.
Новіцій Зиновій, шістнадцятирічний син реєстрового сотника Михайла Хмеля, котрий служив у олеського старости Яна Даниловича, притулився до комина, на крок відступивши від схоластів Броніслава й Казика. Тільки на крок – більше не можна, вони все одно підійдуть, бо їм наказано опікуватися схизматом Зиновієм, який за час навчання в колегії повинен навчитися бути слухняним, як палиця в руках старця.
А новіцієві ще марилися заолеські поля і Вороняцький кряж, і тиха, глуха Гавареччина, що сховалася в глибокій ярузі, з якої видно тільки небо.
Схоластам наказано було зробити все, щоб він про це забув. Щоб почав існувати спочатку, так – наче дотепер не мав ні батька, ні матері, ані дитинства, ані рожевого дикого коня, що пасся і вигулював, відколи пам’ятає, на гаварецьких горбах.
Схоласти стояли позаду Зиновія, а він дивився поверх червоних міських дахів і не бачив, що чинилося на Ринку, а тільки дикого коня, котрий зі сходом сонця появляється, мов видиво, на вершку гори і гасає, і рве копитами землю, і бавиться весь день на волі, аж поки не зчервоніє сонячний круг і в нього кане рожевий силует.
Зиновій дивився поверх дахів і враз побачив… Сутінки впали на гаварецьку полонину, а на ній стали гуртом коні – сірі коні збилися над коритом чи васагом, повним якогось їдла. Вони штовхалися, били один одного копитами; чорний без обличчя пастух сидів на білому коні, стягнувши поводами його голову аж до колін, у білого коня скапувала жовта піна на землю, загнузданий, та ще не впокорений білий кінь не хотів їсти – невже це той самий? – а бидло жерло з корита, хоч довкола хилились тихі полонинські трави і було просторо й вільно, а на жодному бидлові – ні шлеї, ні уздечки. І сходили з горбів до табуна поодинокі сірі коні, хоч їх не підганяв ніхто, хоча стелилися довкола соковиті трави.
А десь за горбами галайкали пастухи, і зненацька рожевий кінь, той самий рожевий кінь з дитинства, струнконогий, ґраціозний, вискочив на пагір і, минаючи табун, стрілою помчав на захід сонця, сонячний кінь гордовито
