під процент. Спершу за вигоду брав від сотні по п’ятнадцять грошів на тиждень, а тепер – і до золотого. Як у кого. Панночки – ті ніколи не торгуються, коли їм припече. Скуповував теж сирове полотно у Винниках, давав вибілювати селянам на Пасіку і перепродував – мав з аршина по вісімдесят грошів прибутку. Ну, то зміг нарешті купити собі чверть кам’яниці й підвал. А тепер зовсім стало легко жити. Недарма кажуть: Бог за пожертву сторицею віддає. Я дав на друкарню панові Юрієві Рогатинцеві один золотий і два гроші, а став продавцем братських книг. За цю роботу платить мені братство по 120 золотих на рік – гроші неабиякі.
…Мені, Юрієві Рогатинцеві, було тоді двадцять п’ять літ. Першого дня Різдва у старій, ще перед пожежею, Успенській церкві трапилося таке, чого дотоді не знало наше старе місто.
За казальницю вийшов наш плюгавенький, добрий попик – вчорашній дяк – і почав проповідь.
– Дорогі мої дітоньки, – заглаголав він тоненьким голоском, – чи скажете мені, де Господь Бог перебував, коли ще не було нічого? А мовчите, бо не знаєте. То щоб мав де перебувати, Бог сотворив собі небо і землю. На небі – ангелів з очима соколовими, під небом ворон – сорок, круків і горобців. На землі – свиней, корів, ведмедів, котів, мишей та інших преутішних звірят. І побудував рай, плотом обгородив і насіяв там дубини, грабини, ріпи, редьки, моркви, пастернаку та іншого хвасту. А Люцифер, найстарший ангел, з Михайлом покумався, їв з ним і пив, та й каже: «Збудую собі другий рай». На се Михайло рече: «За такі слова бути тобі чортом, а не попом, і їсти тобі гівно, а не проскуру».
Хтось біля бабинця пирснув сміхом, а мені згадалися слова Івана з Вишні, мого старшого острозького приятеля: «Хто дасть голові нашій воду, а очам джерело сліз, щоб ми могли оплакувати упадок нашої віри і духа?»
А попик продовжував:
– Тоді Бог зліпив Адама й питає його: «Треба тобі жони?» – «Так, Господи, – відповів Адам, – треба, бо не маю з ким спати». То сотворив Бог Єву, а та яблуко вкрала. І за ту кару пустив Господь на нас орду татар, турків і ляхів нечестивих, та й погризли вони в наших садах і петрівку, і спасівку. Одне лише древо ще стоїть, дорогі мої дітоньки, – то церква наша православна, а якби і її підгризли, то б усю нашу благовірну Русь чорт побрав, від чого най нас Господь боронить, амінь.
Прихожани зніяковіло переглядалися між собою; попик повернувся до престолу, а потім вийшов із святими дарами. У цю мить до церкви увірвалися троє в чорних сутанах – двоє каноніків і сам архієпископ Соліковський. Вони, штовхаючись, мов ціпаки, пройшли поміж людьми до царських врат, архієпископ відсторонив попа, той, переляканий такою неймовірною наругою, опустив чашу (народ стояв німий, стетерілий, безвольний) – і загорланив:
– Віднині проголошуємо прийняття всіма православними синагогами єдиного апостольського грегоріанського календаря і закриваємо ваше поганське капище, поки не складете присягу в тому, що всі Господні празники святкуватимете в одні дні з католицькою Церквою. Спасайте душі, поки
