її ілюзії: багаті пані близько до себе ніколи її не допустять – даремно. Тепер, у цю хвилину, вона ще вірила, що розжалобить мене, і я поступлюсь, зважу на її сльози.
– Юрасю, любий, послухай мене, ми тільки-но почали разом жити, у нас ще й дитини немає, а ти вже забороняєш їй на світ прийти… Молися кому хочеш, думай що хочеш, але змирися з тим, що один супроти всіх не встоїш. Та хіба від того, що тебе в цеху вважатимуть католиком, ти станеш ним? Я тобі твоє Різдво й Великдень справлятиму, і до церкви потихеньку будеш ходити, а це… це тільки про людське око… Ти ж такий майстер, Юрку, цехмістром станеш…
Я підвів її, взяв за плечі й труснув нею, аж волосся впало їй на обличчя.
– Що ти говориш, Ґрето!.. У яку темноту зради мене штовхаєш? Таж та дитина, якої бажаєш, гіршою стане від скарбового, коли виросте у тій пітьмі! Ні, дорога, я вже не відступлюся від того, що задумав… Нас обзивають сліпцями і насправді ними єсьмо, але світло вже світилося, і ми роздмухаємо його знову з тої жаринки, що вкрилася попелом. Просвітимось і зрячими підемо на битву… Друкарню Івана Московитина винесемо з підвалів лихваря!
– Дурень, дурень! – закричала Ґрета. – Шашіль сточив уже ті друкарські верстати, миші і щури з’їли книги твого Московитина, бо ніхто їх не читає, бо ніхто з того видуманого слов’янського язика не може бути вченим, а до справжнього Божого письма ваш розум не доходить!
Це були не її слова, я вже чув їх – приналежність до братства Божого тіла не пропала для Ґрети даром. Я відштовхнув її, жахнувшись тієї ненависті, що бризкала з очей жони.
– Ґрето, як могла ти колись клястися мені в коханні, зневажаючи мене, таких, як я?..
– Бо не знала, що ти такий затятий русин, не знала! Ах, які ви… Вас не люблять – ні поляки, ні німці, ні вірмени… Ви нещирі, заздрісні, затаєні. Ви уперті, злі русини!
– Злими нас зробили соліковські… І ти, полька, теж стала б злою, коли б, у біду попавши, не захотіла ламати хребта перед патриціями. Хіба мало поляків сидять у злиднях і жеброті? Але ти не бачиш того, твої очі тільки там, де блиск, де золото і пиха! Злі ми. Бо злом на зло відповідаємо. А станемо добрими, коли відвоюємо собі давні права… Я робитиму свою справу, Ґрето. А тебе не тримаю, можеш навіть покинути мене…
Я це сказав, і мені стало страшно, бо любив її – струнку, мов коноплина, жону, з чорним волоссям, що закривало обидва личка – той образ пішов за мною, і я побачив його вдруге в іншій людині, яка принесла мені багато радості й болю, – я простягнув руки, щоб пригорнути її до себе, але вона подалася назад, мовила:
– Я вже тебе покинула. Цієї хвилини.
…Сивобородий з моложавим обличчям львівський православний єпископ Гедеон Балабан скинув на мене великими білками, серед яких причаїлися насторожені цяточки зіниць.
– Хто ти, сину мій, і яка потреба привела тебе в мою обитель?
– Над церквою Успенія поглумилися, владико.
– Знаю, і над собором святого Юра – теж. Мене зневажено.
Я
