не рушилася, – мовила сама до себе Абрекова, – аби не ця пиятика, то вони б нині не тільки Смоленськ, а й саму Москву взяли!
Аж сплюнула – так їй це все сподобалося. Таки оглянулася до кімнати, бо рипнули двері. Очам своїм не повірила: на порозі стояла пані Дорота Лоренцовичева в чорній оксамитовій сукні, з дукатами на шиї, – ота справжня львівська пані, яка на вулиці не дивилася ні на кого, хто бодай нижче за патриція, а в костелі вміла бачити самого Ісуса, бо чогось зітхала весь час, звівши очі до розмальованих склепінь. «О Єзу, Єзу!»; пані Дорота, пухкенька й рум’яна, мов пампушка, дивилася на Абрекову з гідною впевненістю й ласкавою посмішкою. В руці вона тримала мідний дзбан, і це ще дужче здивувало Абрекову, невже на Ринку перекрили воду але ж чому не послала слугу?
– Абрекова, – масно мовила Дорота, – будьте, пані, така ґречна, потримайте в себе цей… цю посудину один або найбільше два дні…
Абрекова нічого не зрозуміла, вона навшпиньках підійшла до пані Дороти й заглянула в дзбан:
– Гриби?!
– Ви знаєте, нині буде така ніч: всього можна сподіватися, та п’яна голота напевно піде грабувати, а вас, вас хто зачепить?
– Ну, а гриби аж так в ціні підскочили, ласкава пані? – наївно спитала Абрекова.
– То зверху – гриби, – прошепотіла, довіряючись, пані Дорота. – А під ними – персні, хрестики, ланцюжки, діадеми, браслети, завушниці.. І все те золото, золото..
– І ви не боїтесь давати його мені… не боїтеся, що я вкраду? – зблідла Абрекова.
– Ви?! Як це – ви вкрадете? Та вас усі знають… Ваша бідолашна Ґізя служила в мене, і я нічого не можу сказати… Та й про Льонцю ніхто чогось такого не говорить… Як можете на себе наговорювати, Абреко-о-ва! Ну, зрештою, ви б і не посміли… Поставте там, на кухню, отак, так, ще трохи далі посуньте, о-о, між ті найчорніші баняки…
Пані Дорота тихо зникла з кімнати, ніби її й не було. Абрекова підійшла до плити, нагнулася і, не дихаючи, дивилася в дзбан. Гриби. Обережно всунула між сухі опенькові голівки пальця і впеклася до холодного металу. Висмикнула палець – золото! Позадкувала до вікна, і в цю мить перед її очима промайнули обличчя Льонці й Ґізі – щасливі обличчя щасливих дочок, і зникли, бо дуже міцно, аж до болю стиснула повіки Абрекова.
Потім, заспокоєна, виглянула знову на вулицю: на Ринку догоряв вогонь, лунали в надвечір’ї п’яні співи. Два пахолки з бардами – може, вже й інші – все ще стояли біля її дверей. Один повернув голову, спитав:
– No, to co powie dziśiaj pani Abrekowa?8
Дивилася мовчки на нього, довго думала.
– То ся добром не скінчить, – сказала нарешті.
Розділ другий
Ав initio9
Славний майстер сідлярського куншту, молодий і в науках битий Юрій Рогатинець, яко православний, зостав з цеху вигнаний, то о книгах почав пектися і друкарню покійного Івана Московитина викупив у лихваря, на що я теж пожертвував дві лепти із
Ну, то що скаже нині пані Абрекова? (
Від початку (
