мокрі дні,На завтра день розкішний обіцяють
І змовницьки підморгують мені.
Я зрозумів. Піду і погуляю,
Хоч й для Берліна досить пізній час.
Однак піду, нехай пообнімає,
Як в юності, бузковий вечір нас.
Хай понесе на ароматних хвилях
Й затягне у стрімкий кохання вир…
Я ж на балконі в нездійсненних мріях.
І місяць посміхається у двір…
* * *
День такий, як обіцяли:
То хмари, то сонце,
То дощем нас поливає,
То промінь в віконце.
То ридає низьке небо,
То сонечко в сині…
Може, так воно і треба?
Свято ж таке нині…
Зі сльозами на очах.
* * *
Ось і все. Віддзвеніли копита
По бруківці минулого дня.
Бо травневий, ще з вечора, вітер
Осідлала ця ніч, мов коня.
От і скаче вона між світами,
Між минулим й прийдешнім ще днем,
Що бруківкою теж скоро стане,
Коли так, як і цей день мине.
Майбуття ми ще в змозі змінити,
Нам підвладні прийдешні ще дні,
А минулі – бруківка в копита,
І змінить їх не можна вже, ні.
* * *
Вітер заплітає вербам коси
Так, як заплітав колись твої.
Не твої сьогодні, мамо, роси
Й не тобі співають солов’ї.
Не для тебе сонце в небі сяє
І вночі підморгують зірки.
Як же тебе, мам, не вистачає
Й дотику легенького руки!
Я хотів сказати так багато,
Але в цій буденності не встиг.
Мамо, мамо, мила моя мати,
Ти не ступиш вже на мій поріг.
І не усміхнешся ти лукаво,
Бо в далекі вже пішла світи…
Ми співаєм мамам в свято славу,
Але не навчились берегти.
* * *
Незабутнє… Те, що позабути
Ти не зміг у вихорах буття.
Це події, але більше люди,
Ті, що стрів ти упродовж життя.
Ні, не посадовці й депутати,
Й не міністрів нескінченна «рать».
Їх, безликих, треба забувати,
Бо таких не варто пам’ятать.
Незабутні – ці не лізуть в очі,
Їх відсутність слави не пече,
Вони мовчки в злії дні і ночі
Дружнє підставлятимуть плече.
І в найтяжчу, у лиху годину,
Не важливо, звуть їх чи не звуть,
Хліба скибку, і для них єдину,
Непомітно в дім твій принесуть.
Незабутніх треба пам’ятати,
Бо вони є тим, що в світі сутнє!
Ти їх поіменно будеш знати,
Якщо стати зможеш незабутнім.
* * *
Серед буденності породи —
Я думаю, що це вам вдасться —
Знайдіть крупинку насолоди
Й маленький самородок щастя.
Хоч маса їхня незначуща,
Та я прошу, великий Боже,
Хай у страшному світі сущім
Вони нам вижить допоможуть.
*
