від тих, що почали свою політичну діяльність як есери, потім перетворились на боротьбистів та укапістів і опинились, нарешті, в лоні КП(б)У.
Стоячи, як і інші, при кермі так званої союзної держави, Полоз намагався все, що можна, утримати в своїх руках і коли-не-коли чинити хоч скромний опір зазіханням Москви та добивався від неї тих чи інших поступок для України. Москва ж, зважаючи на внутрішню та зовнішню ситуацію, мусіла ті вимоги якоюсь мірою задовольняти.
Це ж він, Полоз, разом із Скрипником заперечував проти заведення єдиного всесоюзного земельного наркомату і видання єдиного всесоюзного земельного закону, – мотивуючи тим, що видання такого закону перечить конституції СССР. Це ж він разом з іншими домагавсь максимальних кредитів для України. Усі ці настрої Москва відповідно фіксувала, аж доки 1938 року не заходилася впень нищити стару гвардію українських комуністів.
Івана Петренка, колишнього уповноваженого наркомату закордонних справ на Україні, серйозного економіста, спершу соціял-демократа, а згодом і комуніста, я зустрів уже наприкінці його соловецької «кар’єри», бо року 1936-го він кінчав уже свій десятирічний термін ув’язнення.
Походив він десь із Переяслава, дуже хотів хоч на тиждень по звільненні поїхати туди і дізнатися щось про дружину, яку було так само заарештовано і з якою він утратив зв’язок. Та бажання ці не здійснилися, бо Петренкові довелося місяців зо три пересиджувати свій термін, поки Москва не вирішила його звільнити з тюрми, перетворивши на трудпоселенця в межах східної Карелії, але не нижче від 64 паралелі північної широти. Про свою «справу» він не розповідав, але сидів за «шпіонаж», хоч ніколи, звичайно, шпіоном не був.
Цікава це була людина. Освічена, з ясною політичною концепцією. Виглядав страшенно втомлено і змучено. Говорив якось про колоніяльну залежність Совєтської України від Москви і шкоду, заподіяну від неї українській економіці. Лишилося враження, що ця людина була не на Соловках, а в центрі політичного економічного життя Совєтського Союзу. Соловецькі українці щиро раділи, коли він кидав соловецьку каторгу.
* Юрій Якович Самбурський, 1883 року народження, народився в місті Звенигородка Київської губернії, українець, безпартійний, консультант Постійного представництва УСРР, проживав у Москві за адресою вул. Каретний Ряд, буд. 14, кв. 10. Засуджений Колегією ОГПУ 28 вересня 1933 року за статтями 58-4-11 КК РСФРР на 10 років ВТТ. Відбував покарання на Соловках (на командировці Філімоново й табірному пункті «Кремль»). Особливою трійкою УНКВД ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).
На Бутирському тюремному вокзалі познайомився я з Юрієм Самбурським, на той час літньою людиною. З розмови виявилося, що його, як і мене звинувачено в участі у мітичній підпільній організації «Союз Кубані і України». Сміялись ми з цього продукту творчости ГПУ.
Юрій Самбурський
