й Сумщині, і почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши її голодним, Козлов протягом двох тижнів верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якій акції совєтської влади.
Звичайно, війська ГПУ розгромили повстання, його учасників постріляли, села спалили, а самого Козлова піймали аж через рік. На слідстві він виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав і вивчав, що «краще померти від меча, ніж від голоду», а тому й боронив себе та своїх селян, бо все одно: хоч так, хоч інакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, ніж голодним рабом.
ГПУ, мабуть, подобалась така аргументація, і його не розстріляли, а дали десять років «с заменой» і послали на Соловки.
Оригінальне прізвище Василька було надзвичайно популярним на Соловках, бо цей український парубок був утіленням доброти, щирости, товариства по відношенню до однолітків.
Батько Васильків був невтомним, працьовитим хазяїном і мав добре господарство. Своєму малому синові наказував любити землю і робити від рана до темна. І за це, мабуть, те господарство сплюндровано, батька розстріляно, а Василька з меншим братом, сестрою та матір’ю вигнано з хати.
Василькові було 15 років, коли місцевій владі не сподобалося, що він з матір’ю мають ще кожухи, миски та ложки; тому вирішила влада вигнати вдову вже і з другої, поганенької, хатини, яку вона сяк-так з дітьми побудувала, – і кожухи з мисками та ложками забрати. Отож, як ту операцію, за допомогою міліції, голова сільради проводив, – Василько став у сінях і, коли голова сільради ніс миски з ложками, то він його тройчатими вилами пригвоздив до підлоги, а сам вискочив у вікно і подався до лісу, чуючи позаду себе лемент і постріли.
Удова з малими натерпілася тоді мук від посіпак-комсомольців та «активістів». Василько, знайшовши в лісі товариша, почав потроху то одного, то другого сільського «активіста» стріляти, коли той сяде вечеряти; а як прочув, що буде облава, то, кинувши обріза, сів на поїзд і поїхав, куди завезе поїзд. А поїзд ішов на Москву, то Василько й опинився аж у Москві.
У Москві парубійко називає себе не Отченашем, а Григоровичем, і дістає на це прізвище документи. Але не може втерпіти: хоче дізнатися, що діється на батьківщині, – і рідній тітці у другому селі пише листа. Дістає листа й від тітки. Тітка пише про великі здирства, вбивства, арешти і грабіж, що їх чинять на селах комуністи. З листа того дізнався він, що його матір вигнали з хати, а селянам заборонили її приймати; що мати викопала з дітьми під лісом землянку та там і перебуває в холоді та голоді; дізнався він і про винуватців.
Прочитавши листа, Василько поклав помститися над свавільниками. Кинувши склад, де працював, та гуртожиток, де мешкав, пішов геть аж на передмістя Москви. Там купив на Сухарівці мисливську рушницю, щоб за її допомогою дістати наган і їхати на Україну. Йому таки справді дорогою зустрівся військовий з наганом; але рушниця
