Садовський весь час жив нелегально і працював у підпіллі, тоді як його товариші по партії згодом примушені були опинитися в членах КП(б)У, і з часом ставали наркомами, редакторами, прокурорами та іншими високими урядовцями совєтської України.
Минали роки. Садовський вже в спецкорпусі, вже в ГПУ. Сталось так, що його не розстріляли, а дали десять років «с заменой». Як з хреста знята, молода красуня дружина прибивається з далекої Волині до Харкова, доходить до кабінетів високих урядових осіб совєтської України, колишніх товаришів Генадія, плаче, просить про допомогу. М. Любченко сказав: «Я тоді ще казав йому, що він дурень, але він мене не послухав».
Якось, сидячи на березі Білого моря й розповідаючи про прибуття на острів нових і нових партій ув’язнених, колишніх високих достойників совєтської влади на Україні, Садовський сказав: «Я не злостива людина і все своє життя клав і кладу за нездольну, дружню, консолідовану, пройняту наскрізь щирістю й доброзичливістю ідею єднання нашого народу, нашої інтелігенції. А втім, я не заперечував би на нашому острові зустріти Любченка. Я хотів би йому ще раз довести, що я таки не ідіот і що я двадцять літ тому робив правильно».
Минуло тільки два роки з часу цієї розмови, і одного весняного ранку, на розводі, зустрілися Садовський і Микола Любченко. Любченко зблід, підійшов до Генадія, подав руку й заплакав. Генадій обняв його. Вони довго говорили; але про цю розмову Садовський нікому не сказав ні слова.
У 1937 році, десь у липні чи серпні, Садовський мав звільнитися, а тим часом його здоров’я сильно підупало. Та раптом з далекого Сибіру, куди втекла від репресій його дружина, надходить йому одяг і взуття. І на тринадцятому році чекають його діти й жінка. Садовський хвилюється, дуже збентежений, – він так любив свою героїчну дружину й дітей. І раптом знову – «продолжение срока» ще на три роки.
Тихо, як злодії, увійшли до загальної камери енкаведисти, самі взяли речі, а Садовського без речей відвели в найтяжчий ізолятор.
Минуло два місяці. Вилізши на третій поверх згорілого Успенського собору в Кремлі, можна було бачити, як у добре заґратованій палаті для божевільних половецького госпіталю ходив, понуривши голову, божевільний Генадій Садовський.
* Степан Гаврилович Запорований народився у 1909 р. в селі Верхнянка Київської губернії, українець, агроном, студент Лінгвістичного інституту, проживав у Києві. Заарештований у справі «Української революційно-демократичної спілки». Засуджений судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР 28 січня 1933 року за статтями 54-2-11 КК УСРР на 5 років ВТТ. Відбував покарання у таборі «Карлаг» та на Соловках. Особливою трійкою УНКВС ЛО 9 жовтня 1937 року засуджений до найвищої кари. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Карелії (Сандармох).
Степан Запорований був кремезним, присадкуватим селюком. Він був представником молодшого покоління, що лише чуло і в дитинстві пережило дні наших визвольних змагань. Молодий, активний, культурний український агроном,
