що, ні при якій погоді не піде на компроміс і не визнає іншого, крім свого, Бога. А Богом Генадія була Україна – вільна, Незалежна Держава.
Тими ж ночами читали ми написану на острові книжку Генадія, прекрасну роботу в імпресіоністичному стилі про наші національні змагання.
Часом Генадій діставав бандуру й ліричним баритоном співав історичних пісень чи якусь думу козацьку. І сьогодні постає в уяві ця задумана, симпатична постать, з кобзою в руках:
Вони ж його не вбивали,
Не четвертували.
Вони з нього, молодого,
Живцем серце видирали.
З таких, як Садовський (а їх, забутих героїв, тисячі), большевики не видирали серця живцем, а, як вампіри, десятками років пили з них кров.
Інколи Генадій сидів і складав пісні та грав їх на бандурі. Від нього пісень тих учились інші й співали їх нелегально на Соловках на Біломорсько-Балтійському каналі, у всій Східній Фінляндії. З пісень цих пригадую тільки початок однієї, а другу – цілком.
Перша оспівувала замучених на соловецькому острові петлюрівських отаманів, наших борців з большевицькою навалою на Україну. Початок її такий:
Спіть невідомі,
Спіть замучені,
Спіть у мохах серед лісів.
Шумлять сосни соловецькі
Над могилами борців.
Другу складено на будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. Вона була поширеною не тільки серед українців, а й серед інших, що там перебували. Навіть при розгромі однієї організації, що готувала масову втечу ув’язнених, фігурувала, як зразок агітаційної акції, саме ця пісня. Автора її ГПУ так і не пощастило відшукати.
Слова цієї пісні такі:
Пікети сплять вночі,
Бори гудуть глухі,
А на кар’єрах горять вогні…
То ми – замучені,
На смерть засуджені —
Тяжкими кайлами
Б’ємо граніт.
У нас одна сім’я, —
Ми побраталися:
Туркмен, узбек, чечен,
Сумний грузин,
Син України,
І карельськії «каймени»,
Удмурт і чех,
Литвин і білорус.
Довбаєм кайлами,
Б’ємо ми ломами,
І шлем прокляття —
Усім катам…
І вірим – змучені,
На смерть засуджені,
Що прийде помсти час
І кари вам.
Та згодом Генадій Садовський дістається з Пічугів до соловецького Кремля, а з нього, вже за моєю допомогою, – вартовим на сінний склад сільгоспу. Довгими темними соловецькими вечорами сиділи ми, і Генадій розповідав про українську національну революцію, про все, що знав, бачив і своїми руками робив, і як згоріла молодість його в боротьбі й неволі.
Ось він, молодий Генадій, звільняє житомирську тюрму, набиту тільки українцями – петлюрівцями, заарештованими Денікіним і приреченими на розстріл, бо денікінці,
