повноваженнями від Сталіна прибув П. Постишев. Почалася друга хвиля терору на тлі страшного голоду 1933 року. Усі тюрми й льохи переповнено ув’язненими. Серед заарештованих, крім селян, маємо вже немалий прошарок індустріальних робітників, тих інтелігентів, які ще недавно ще лояльно ставились до совєтського режиму. У казематах НКВД сидить багато комуністів, звинувачуваних у націоналізмі чи троцькізмі.
Постишев приїхав з повноваженнями впень знищити націоналізм, що його на той час репрезентували вже не Грушевський, Єфремов і Ніковський, а Скрипник, Шумський, Полоз, Приходько, Михайлик і Хвильовий, – члени КП(б)У, комуністи-українці, що одні з них всіма силами боронили бодай куцу автономію України доби НЕПу, а другі боролися за незалежну соціялістичну Україну.
І для комуністів-українців настав, виходить, час, що його передчував український комуніст Еллан-Блакитний, який, вмираючи, говорив своїм товаришам: «Стережіться, хлопці, бо скоро хахла хватать будуть!»
Українські комуністи, що обіймали в совєтській Україні високі пости, з приїздом Постишева вирішили виступити ще раз супроти уніфікаційної лінії Сталіна; але в цьому змаганні мусіли або здатися на волю переможця, або ж загинути.
7 липня 1933 року застрелився на знак протесту проти політичної лінії Сталіна член виконкому Комінтерну і колишній нарком освіти України М. Скрипник. Ще раніше, 13 травня 1933 року, так само застрелився М. Хвильовий. Шумський, Приходько, Полоз, Михайлик та ін. сиділи вже в казематах ГПУ. Усі щирі українські комуністи опинились у пастці й були приречені на загибель.
Сталін поставив завдання ліквідувати не тільки українську комуністичну верхівку та українську інтелігенцію, а й стерти в пам’яті українців поняття про будь-яку окремішність України, про будь-яку, бодай позірну, її автономність. Адже фактом є, що на той час український селянин таки знав, що він українець, що Україна мусить мати певні кордони; не дарма дядьки покликалися, що вони «до самого Петровського чи Скрипника дійдуть».
Саме це й хотів вибити з голів підсовєтських українців Сталін. Він хотів довести українському селянинові, що Скрипник – «контрреволюціонер», «фашист»; що Хвильовий, Гринько, Полоз – вороги народу, що всі ці українці-комуністи тільки те й робили, що продавали Україну «фашистам» та домагалися для українського народу «капіталістичного рабства». День у день підсовєтській людності твердили, що тільки Сталін, Москва і тільки сталінці – справжні друзі українського народу.
Це був час страшного розгрому українських комуністів і всього українського, якого б напрямку воно не додержувалось. «Не треба розшукувати українських націоналістів, – говорив один з моїх слідчих, – досить взяти передплатників журналів «Україна», «Життя й революція», «Пролітфронт» чи «Літературний Ярмарок», – і я без вагання заарештовую їх, бо всі вони – націоналісти». Це було в 1933 році. Що ж ті слідчі робили пізніше, коли кожен громадянин УССР, лягаючи
