До 1955 року очолював Світову федерацію політв’язнів, редактор «Білої книги про чорні діла Сталіна», журналіст, публіцист. Редагував журнал англійською мовою «The New Review: A Journal of East-European History».
Уваги до загальної характеристики каторги
На відстані 65 кілометрів від материка, на 65 паралелі північної широти, розкинувся на Білому морі Соловецький архіпелаг. Архіпелаг цей складається з островів: Великого Соловецького, Анзера, Муксольми, Великих і Малих Зайчиків, Кондострова і Вороньєго.
Широко знаними «Соловки» стають після заснування там наприкінці XVI ст. монастиря святих Зосима й Саватія. З приходом до влади царя Івана Грозного Соловецький монастир перетворюється на важливий, з погляду далекосяглої, спрямованої проти Заходу, політики царя Івана, форпост на Далекій Півночі. У роках 1584 – 1596-му Соловецький кремль обнесено за проектом соловецького ієромонаха Трифона грізною стіною. Похмура й неприступна, перевершувала вона, як оборонна споруда, не одну таку споруду не тільки в Росії, а й у цілій Європі.
Московські царі, а пізніше російські імператори щедро обдаровують монастир землями й кріпаками, – і Соловецька «обитель» стає наймогутнішим володарем на Півночі.
Крім великих маєтностей на самих островах, монастир мав неабиякі посілості коло Архангельська, Сороки, Кемі та Мурманська. На островах у монастиря було добре поставлене сільське господарство. Перед Першою світовою війною на Соловках була власна електростанція, водогін, каналізація, прекрасні шляхи. Не кажемо вже за пишні хороми, церкви й каплиці, а зокрема, за багатий Успенський собор. Монастир мав два власних пароплави. По всій Росії, а надто на Півночі, розкидано було його заготівлі й торговельні контори. Як оборонний форпост на Півночі, Соловки не втратили були значення ще до середини минулого століття.
Це був чоловічий монастир з суворим статутом. На острів заборонялось брати на роботу не тільки жінок, ба навіть «юних женоликих и безбрадых трудников».
З давніх давен Соловецький монастир був не тільки «обителлю», в якій спасались у суворому пості й молитвах православні подвижники, а й місцем, де «злочинці» мали покутувати свої тяжкі провини проти московської віри й держави. Ув’язнені сиділи по глухих казематах похмурих веж Соловецького кремля. Режим був суворий.
Але не менш затятими у своїх «єресях» були й в’язні. Непоправних «злочинців» садовлено в «келии молчательные» «на хлеб и на воду».
В одному з таких казематів під Успенським собором від 1775 до 1801 року просидів і останній кошовий Січі Запорозької Петро Кальнишевський. Звільнений за імператора Олександра 1-го 110-літній запорожець не схотів (чи не почувався на силах) повертатися на Україну. Він, розповідають, просив тільки царя побудувати на острові нову в’язницю, бо в старих казематах сидіти було страшенно важко. Року 1803 на 112 році життя П. Кальнишевський помер. Поховано його під соборною стіною. На великій чавунній плиті, що вкриває місце упокоєння кошового, можна й тепер прочитати: «Здесь покоится прах Раба Божия Петра Кальнишевського, кошевого
