праці. В’язнів не гнали вже на працю голих і босих, а взували й одягали, але на праці доводилося бути не одну, а дві й три зміни відразу. На Соловках тепер тільки й говорять що про «темпи», «ударництво», «соцзмагання»… А водночас посилюється політичний нагляд, ростуть «дуті оплати», процвітають провокації і все те, що було характерним для тодішньої совєтської «волі».
Соловецька ж каторга після 1931 року лишилася місцем перебування найбільш небезпечної частини в’язнів і частини малопридатних, переважно хворих каторжан.
На острові припиняються тепер майже зовсім лісозаготівлі, ліквідується цегельня, закривається чинбарня та ливарня. Найбільше уваги у виробничій сфері на Соловках приділяють тепер сільському господарству.
1 травня 1933 року, по закінченні будівництва Біломорського каналу, всіх «непевних» соловчан і несоловчан повернено на Соловки. 1933 і на початку 1934 року на острів прибули нові в’язні – члени партії, совєтські письменники, підсовєтська інтелігенція, словом, ті, що ще в 1929—30 рр. стояли при державнім кермі й були хоч маріонеточними, але суддями і прокурорами на показових судових процесах.
Ще коли ці неофіти були на Поповому острові, на порозі Соловків, і в тому добре ізольованому таборі осягли неабияких «успіхів» на важкій фізичній праці, чим вихвалявся начальник 9-го Кемського відділу Ієвлєв перед начальником 3-го відділу Біломорсько-Балтійського табору, – то цей останній зовсім не поділяв ентузіязму Ієвлєва. Начальник 3-го відділу говорив, що його завдання – не привчати до фізичної праці цих «недострелених», а берегти, щоб вони не втекли з табору й не зняли повстання.
Уже від цього часу на Попів острів привозили переважно політичних в’язнів, і то здебільшого інтелігенцію. Вийняток становили шахраї найвищої «кваліфікації» та чужоземці, яких, як правило, звинувачували в шпіонажі.
У цей час не було вже на Поповому острові «славетного» Курилки, що вимагав від в’язнів кричати «здра» так, щоб «здра» те чути було «за 65 кілометрів», не палили живими людей у бараках; не ходили «дневальні» з киями («дринами») й не кричали «вилітай до останнього», допомагаючи «вилітати» «дрином». Нічого цього вже не було. «Дневальні» – прибиральники бараків – були переважно милі люди – колишні священики чи професори, які всіляко дбали про найкращі умови для своїх товаришів. Мили підлоги, одержували на бригаду хліб, талони на обід. Бригадир з тих, що працюють, живучи разом з бригадою, не вимотував з людей жили режимом і працею, бо сам жив поруч, спав і їв те, що й усі; а це нагадувало йому, що той же бригадир міг завтра бути й небригадиром.
1933—1937 рр. Соловецький концтабір знову повернувся до старих своїх географічних меж (1926—1927 року), тобто не виходив за межі Попового острова, та й там був один тільки табір, «Морсплав», що правив більше за пересильний пункт, ніж за виробничий табір.
У цій добі, як і в попередній, переважну частину соловчан становлять селяни-українці, учасники
