тихо і легко в синяву вона,простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
Голову розбив я об каміння неба, —
на заході морок, на заході кров…
І в нестямі вітер утікає степом,
ніби блиск останній скинутих корон…
О мої шукання, мрії-метеори…
Не шумує листя, в жилах не вино, —
місяць народився ніби тільки вчора,
а уже блукає на степу давно.
Ох моє телятко… Як тебе спіймати,
щоб віки горіло ти в душі моїй…
Доки ти од мене будеш утікати
і ховатись раптом в голубій траві…
Я даремно руки в небо простягаю, —
на худих долонях тільки тихий сміх…
І розбив об небо голову з одчаю.
Вітер…
Сніг…
На шматки порізав свою душу
й зашпурнув їх ген-ген я од себе…
І несуться вони метеорами десь по далеких світах…
В порожніх грудях тільки вітер віє,
і тоскно шарудять сніги…
Там посадив я чорную лілею,
в ній заховалося моє щастя
і тре синенькі рученята,
і дивиться з благанням навкруги.
Сніги,
сніги…
Я знов один. Покірно одгоріли далі.
Й дарунок твій – малиновий платок
круг шиї ліг. І в золотій печалі
не прилетить в мою кімнату Бог —
не прилетить… і крилами кохання
не зашумить привітно над крильцем.
Лиш привид твій розтанув у тумані
і все в сльозах нахилене лице…
Гей, на огні далекого Версалю тебе вели.
Блищала тоскно сталь…
І, може, де в півтемній тихій залі
цілує хтось вишневії вуста…
й сорочку рве… і вже криваві руки
біля твоїх розкиданих колін…
І весь в крові від огненної муки
уже лечу далеко од землі…
І вже внизу крізь ґрати зачорніло,
де вартовий карбує мірний крок,
біля вікна знайоме мертве тіло
й дарунок твій – малиновий платок.
У плащі.
А очі – зорі сині.
Задивились верби в прудковод…
Тихий вечір… золоті коліна…
на щоці од шалі
тіні,
тіні,
тіні…
Твій кривавий, твій татарський рот…
Знову я спокійний і осінній,
як тоді, у двадцять другий год.
Тільки вітер:
«Синьому нірвана…»
Тільки вітер:
«Синьому не жить…»
Там, де місяць огненний і п’яний
в невідомі і далекі страни
на воді дорогою лежить…
«Люлі дитиноньці, Коліньці люлі…»
Дзвонять на зорі, і пахне трава…
В ночі далекі
