стовбула переверніть шухляди!Ось шафа – обійдіть з усіх боків.
А ось камін – найкраще від громади
сховатись там – він майже догорів.
А я посплю. Благаю бога ради
поводитись тихіше шукачів.
Коли добро те знайдете чудове,
то покажіть мені його, панове.
До речі, після вашої навали,
коли ви розбудили весь квартал,
скажіть хоча б, кого ви тут шукали,
хто спричинив увесь оцей скандал?
Як звуть його? Чи особисто знали?
Чи здатний він служить за ідеал?
Якщо вже честь поставлено на карту,
то знати слід, чи справа риску варта.
Не поспішайте тільки убивати,
якщо сивин устиг він досягти.
Та й чоловік не має ревнувати —
адже йому нема ще й тридцяти!
Не думала моя покійна мати,
що в світі є такі, як ви, кати…
Я плачу, хоч нема такої звички.
Антоніє, подай мені водички.
Можливо, ви ревнуєте до неї —
бо спали ми з Антонією вдвох,
коли ввійшли до спальні ви цієї
і здійняли такий переполох?
Прошу – як знов з’явитись надихне і
благословить вас іншим разом Бог,
то попередьте, воїни чудові,
щоб ми були прийняти вас готові.
Ну, от і все я вам сказала зразу.
І знайте, як уміє в глибині
невинне серце зносити образу,
яку й назвати соромно мені.
Нехай тепер лікує вас від сказу
сумління, вчинки судячи сумні.
Бог покарає вас за цю провину.
Антоніє, подай мені хустину!»
Вона замовкла й на подушку впала,
бліда, в сльозах гарячих і рясних —
мов небо, котре хмарами заткало,
а дощ січе у блисках вогняних.
Волосся, плечі криючи недбало,
темніло чорним розсипом на них,
уста тремтіли, й серце стугоніло,
і віддихи її стрясали тіло.
Лице Альфонсо соромом залито.
Антонія тим часом, наче змій,
ходила, позираючи сердито
на пана й супровід його сумний.
Лиш прокурор всміхався гордовито,
кохаючись у певності своїй:
він добре знав – якщо в родині свара,
то буде й суд, а, отже, і покара.
Задерши ніс, примружуючи вічка,
він вже до всього втратив інтерес.
Його лише оживлювала звичка
затіювати вигідний процес.
Зібрати факти – справа невеличка:
збере, хоч огризайся, наче пес.
І показання знайдуться, і свідки,
хоч би й взялись вони не знати звідки.
Альфонсо ж, опустивши очі долу,
стояв, неначе геть осоловів:
образивши дружину напівголу,
він обшуком нічого не довів.
Що міг вписати він до протоколу,
крім справедливих Джуліїних слів,
що з уст її обурено і строго,
мов те каміння, сипались на нього?
Немов
