в тіло вводячи здорове!Як твердять, нас в полон картопля візьме —
я чув, що з неї хліб уже печуть;
кривляються мерці від гальванізму,
неначе віри в смерть свою не ймуть;
А скільки нині маємо вже скрізь ми
машин, які і шиють нам, і тчуть!
Здолали віспу, та коли б до гроба
не довела нова якась хвороба…
Хвороба ця з Америки неначе,
то хай би поверталася назад:
там збільшилось населення – тим паче
в країні тій навести міг би лад
помір, який поставив би, одначе,
її з цивілізованими в ряд.
Проте ще більше для американців
страшна зараза наших псевдопранців.
Наш вік – це час кмітливості людської,
і винайшов, стараючись чимдуж,
він досить патентованої зброї
для вбивства тіла і спасіння душ.
Є лампи вже конструкції нової —
світи, лиш настанови не поруш.
Немає в тому лиха і малого,
якщо рівняти з лихом Ватерлоо.
Феноменальна у людей природа:
для них у світі завше, як на сміх,
смертельний гріх – найбільша насолода,
а насолода – то смертельний гріх!
Одних чарують гроші, інших врода,
кохання, сяйво успіхів своїх…
Та всі хисткі і звивисті доріжки
не віддалять від смерті анітрішки.
А потім що? Та хто зна! Вже не рано.
Тож на добраніч. Час уже мені
вертатись до початого роману.
Вже листопад хмурнішав у вікні,
коротшав день, з вечірнього туману
гора в снігу біліла вдалині.
Гуло в затоці, хвилями обнятій,
а сонце скромно гаснуло о п’ятій.
Як твердить сторож, хмари пелехаті
заткали ніч – ні місяця, ні зір.
Довкіл вогню сиділи люди в хаті.
Люблю і я вогонь той з давніх пір —
камін, цвіркун, балакуни затяті,
серед яких ні хмурих, ні зневір.
І, щоб, як кажуть, нас минули свари,
до цього ще й шампанське та омари.
Пробила північ. Джулія збиралась
уже лягати в ліжко, та за мить
в будинку враз такий здійнявся галас,
що навіть мертвих міг би розбудить,
якби вони в книжках не прокидались,
коли сюжет ожити їм велить.
Хтось грюкає, вигукує і кличе:
«Прокиньтесь, донно Джуліє! Та швидше!»
«Відкрийте! Слово честі, я не винна!
Я стежила, невидима ніким!
Там дон Альфонсо й ціла половина
Севільї йде озброєна за ним!
Яка ганьба! Лише одна хвилина,
і пан увійде з натовпом отим.
Нехай ваш гість вистрибує до саду:
не високо, до того ж не з фасаду!»
І ось Альфонсо справді у кімнаті,
а з ним при зброї душ із двадцять п’ять.
Усі вони, як водиться, жонаті,
і сон жінок не звикли шанувать,
та ще коли дружини заповзяті
лоби
