знала вся оця ватага.(Чи до лукавства й ви не вдаєтесь,
коли раптово купчиться увага
на тому, що накоїли ви десь!)
Вона мовчала й з жалю до Жуана,
який вважав, що мати бездоганна.
Мовчати ще була одна причина:
Альфонсо Дон Жуана не назвав.
Виходить, хто щасливий той мужчина,
ревнивець і уявлення не мав.
Він би радів, звичайно, як дитина,
коли б ім’я коханця розгадав.
За цих умов, сказавши про Інесу,
вона могла вказать йому адресу.
Тут натяк міг би наслідками злими
скінчитись. Тож корисніше – мовчи.
(Це слово блякле, але йде до рими.)
Жінки, цією стежкою йдучи,
упоруються з справами складними,
так раптом факти вивернувши чи
збрехавши так граційно, що, буває,
це навіть їх на диво прикрашає.
Їм досить тільки ледь почервоніти,
щоб ми уже повірили. Було
таке й зі мною – ніде правду діти.
А запереч, то вийде, як на зло.
Коли ж голівку ладні вже схилити,
а з милих вічок рясно потекло,
ми танемо… і, причинивши двері,
готові мирно сісти до вечері.
Альфонсо змовк і попросив простити.
Та Джулія на те відповіла
умовами, що важко їх здійснити,
бо перша з них пов’язана була
з відмовою таке задовольнити,
до чого в нього спрага чимала.
Він, як Адам в раю, похмуро никав
і враз набрів на пару черевиків.
Жіночі не запали б навіть в вічі:
ну, черевики… Що в тій дивині?
Але були це явно чоловічі
(О, як це важко визнати мені!
Крізь землю провалитись ладний тричі,
я весь тремчу, як у страшному сні.)
На черевики глянув він скандальні
і, ошалілий, вискочив із спальні.
Він вибіг, щоб схопитися за шпагу.
А Джулія – до шафи стрімголов.
«Мерщій! Він приведе усю ватагу!
Тікайте, він от-от увійде знов!
Ось ключ. Мій любий, виявіть відвагу,
та швидше, бо пролитись може кров!
Надворі ніч, ніхто вас не пізнає —
ще ні душі на вулиці немає!»
Порада ця була цілком практична,
але, на жаль, запізно надійшла.
Така буває плата наша звична
за досвід, котрий доля нам дала!
Жуан з кімнати вибіг блискавично
і вже дорога в сад його вела, —
і раптом дон Альфонсо з кулаками…
Але Жуан притис його до брами.
Борня була на славу. Свічка згасла.
Антонія волала: «Це розбій!»,
а Джулія, в огонь підливши масла,
до крику додавала голос свій,
немов у пастці зопалу зав’язла.
І Дон Жуан ще дужче рвався в бій,
як лев, що, не зважаючи на втрати,
не має думки мучеником стати.
Не встиг Альфонсо шпагу оголити,
бо передчасно випустив
