Константинополі чужомузайнявся сонцем третій день.
За ніч ми переспали втому,
аж ось – в покої валіде.
І стіни, й стеля різнобарвні,
вбирають очі шати гарні,
фонтан відрадно струменить…
Огрядна мати Сулеймана
нас, напівлежачи, з дивана,
всіх оком оцінила вмить.
Султан вмостився на канапі
для нас, невільниць, – певний знак,
(ох, скільки буде ще тих знаків) —
султану показатись всяк.
Одна йому варила каву,
ще дві махали пір’ям з пави.
Мені ж він очі засліпив,
коли поглянув – серце стало,
я заточилась, ледь не впала,
сам вчасно тацю підхопив.
Тихцем спитав: «Як її звати?»
Мене? О Господи єси…
Тим часом пильнувала мати,
кого із нас відзначив син.
Ще раз на мене подивився
і сам неначе засвітився —
я поклонилася на те.
Сочився шепіт з усіх боків:
«Он та, що впала йому в око…»,
а по-турчинськи я – «гезде».
Раненько нам музики вчулись
із далини й дівочий спів.
Ми із постелі стрепенулись,
поснідали удвох без слів.
Ці наші вправи були вчасні,
якраз нас повели до лазні.
Тут юж чекав Мехмед Саїд.
Велів нам євнух оголотись,
в коліна стати й нахилитись…
Йому до шмиги був наш вид?
Чи він ізнов нас оглядає?
То вже дивився… Але ж ні!
Щось у соромне місце пхає,
у дупу – Гальшкі і мені!
«Не бійся! – вчить Саїд сердито. —
Зсередини слід вас помити,
повір, потреба в тому є!»
Води, що запах ружі мала,
мені до черева налляли —
ось лусне все нутро моє!
Аж треба сісти на гладущик
і вилляти… Зворотний труд.
А струмінь з мене дужче й дужче…
А встидно як – навколо ж люд!
Так нас зсередини помили,
але на тому не скінчили,
зо п’ятеро невіст-дівчат
ізнов у воду нас друляли,
старались, мили-вишкрібали
довгенько, з голови до п’ят.
Саїд нас після обдивився —
в руці кривий гострезний ніж.
До мене близько підступився…
Куди мені втікати – ріж!
Аж раптом він без остороги
узявсь мені голити ноги,
дістався врешті живота.
Уміло стегна розчепірив,
ой, матінко, Господня віра —
Мехмед ножем мій спід дістав!
Як він упевнено старався,
упорав пахвини ножем.
Ніхто мене так не торкався,
у тілі щем і в серці щем.
Відтак, поголена, гладенька,
мов немовля з утроби неньки, —
я знов у руки до невіст.
Вони, сердешні, рвали жили,
чимось духмяним намастили,
усю, як є, у повен зріст.
По тім вищипували брови,
старанно малювали лик,
щоб
