втішила її сповна,та є іще місця для втіхи,
і втіха й цнота не одна.
– А ти сама усе пізнала?
А ти султана скрізь пускала?
Вона лиш оком повела:
– Розмови – то лише розмови,
хай з паном будуть гарні лови,
я не бажаю тобі зла.
– Та потаємна друга цнота,
що ззаду, – теж хіба вівтар?…
Звіриний скік проти природи!
– Жіноче тіло – Божий дар!
І кожен муж ним розкошує.
По черзі наш король полює
за кожною із трьох яскинь.
– Ще й третя є?! О Боже правий!
Де ж мені знати ті забави?…
– Повім тя. Сумніви відкинь.
Коли король тебе голубив
і прутнем біля вуст водив,
що ти робила, моя люба?
– Молилась, Боже відведи!
Вуста стискала… Відверталась…
– Отож, голубко, дочекалась,
що пан тебе відсторонив!
Дурниці всі твої чесноти!
Ти прутень той візьми до рота,
будь, як з малятком, ніжна з ним.
– Чому ж король не напоумив?
– Він один раз тебе навчав!
Ти мала б після того тлуму
сама дійти усіх начал.
Та не журись, я все владнаю,
про тебе пану нагадаю.
Ти же-сь на все готова юж?
Повім йому, замовлю слово…
Мя страх обняв: «Я не готова!»
– Тоді сама тягни той гуж!
– Ой! Ліпше свого пана волю, —
(я знудилась, уся тремчу), —
Гречанко, чуєш, таки вволю,
скажи йому, щоб він почув.
В чеканні день і ніч минули.
Ще день… Надвечір я почула
знайомі кроки. То – султан!
Прийшов привітний до покою:
– Час марнували ми з тобою…
Зі мною знову був мій пан.
Він розібрав мя, розпалився,
всі мої пишності хвалив,
зі мною у єднанні злився,
аж раптом… Сам себе спинив.
Підняв із мене спрагле тіло,
мя на живіт поклав уміло,
під лоно яську підмостив —
сіднички вище піднялися —
розсунув стегна, обдивився
дорогу, де ще не ходив.
Відчула прутень біля цноти.
Приємність. Юж на мене ліг.
І силився проникнуть, доти
ковзнув в розкішницю між ніг.
Тоді, щоб подолати спротив,
змастив шербетом тую цноту,
спочатку палець пропихнув,
а попри палець булавою
протиснувся затятий воїн,
але до краю не проткнув.
– Натужся, ніби проти мене,
Напруга хай зійде на ніт…
Сопів, покусував рамена,
нарешті прутень весь в мені!
Тремтіла, билася, дрижала —
такого досі я не знала-м,
по спині череда мурах!
Подушку в рот, щоб не кричати,
та врешті мусила волати —
хай чують по усіх світах!
– Кричи! Ніхто не порятує! —
Мене під’юджував король, —
Всі цноти я твої сплюндрую,
утішишся, лише дозволь…
Він
