Попереду на дорозі виникатимуть підказки щодо напрямку руху. При наближенні інших машин ті з них, чиї водії мають проблемні особові справи, будуть помічені попереджувальним візерунком у горошок. При в’їзді до міста шар доповненої реальності показуватиме будівлі, що стояли тут до того, як були знищені землетрусом чи пожежею, а також демонструватиме бачення того, яким уявляють собі майбутній вигляд міста планувальники та архітектори. Проходячи повз людей, що вигулюють собак, я бачитиму в повітрі над ними імена (людей) та породи (собак).
Коли я виходитиму з готелю поїсти, Google Glass даватиме поради щодо закладів харчування в цьому районі та пропонованих ними типів їжі, рекомендуючи ті чи інші пункти з меню. Коли наступного ранку я робитиму пробіжку, поруч зі мною бігтиме віртуальний відомий бігун, задаючи швидкість і підбадьорюючи мене.
Іншими словами, я був сповнений ентузіазму. Я входив у будівлю Google X, бажаючи вірити, що час персональних ІЛС настав, що Google зробив сміливу інвестицію в майбутнє і що ця команда розробила чергову проривну штуку. Робочий простір команди приємно дивував. Він був незахаращений, без кабінок та без приладдя чи іграшок, що стали звичними для стартапного «театру бойових дій» – слайдів, настільного футболу та крісел-мішків, – і виглядав та сприймався швидше як великий відкритий склад. Поки що непогано.
Настає славетна мить. Мені вручають прототип Google Glass. Перш ніж надягти, я вивчаю його. Він такий легкий, що я припускаю: його виготовлено з титану (так і є). Його визначальна риса – маленький, приблизно з один квадратний сантиметр, екран, вбудований в оправу та розташований на відстані десь півдюйма навпроти мого правого ока. Я надягаю пристрій – і тієї ж миті мої мрії розсипаються на друзки.
Це не занурення в доповнену реальність, це не мить чарівності – це всього лише ще одна версія склопанельного Термінального Світу. Маленький екран плаває в моєму полі зору так, наче висить за пару футів наді мною і трохи праворуч від хлопця з Google, який сидить навпроти мене за столом для нарад. Узагалі маленький екран не затуляє нічого важливого, проте коли я намагаюся підтримувати розмову, мені незручно постійно дивитися вгору і праворуч.
Щоб розбудити Google Glass, тобто викликати до життя його функції, мені необхідно сказати: «Окей, Glass» (одразу пригадується інспектор Ґаджет: «Уперед, Google Glass!»). У вусі лунає симпатичне негучне «дзинь» – і на екрані з’являється меню (о ні, будь ласка, тільки не меню). Серед пропонованих варіантів: Відео, Google, Повідомлення, Вказівки. Я кажу: «Відео» – і на екрані з’являється зображення кімнати, де я перебуваю – те, що я бачу і так, без жодного вдосконалення. Після десяти секунд запису GG вимикається. За цей час не відбулося нічого цікавого. Мені кажуть, що постійний запис швидко з’їдає батарею, що міститься в дужці окулярів. Я розумію, на які компроміси доводиться йти конструкторам. Вони працюють над віднайденням оптимальної конфігурації функціональності та моди, обчислювальної потужності та тривалості роботи батареї, розміру та ваги. Вони
