руки обвисли між колінами, а погляд устромився в підлогу. Неначе маріонетка, чий ляльковод несподівано впустив мотузки.
Після двох порцій віскі натщесерце об’єкти в полі зору трохи розпливалися, та, примружившись, Парамонов розгледів у руках незнайомки паспорт із тризубом. Через тризуб, а також через волосся, яке нагадувало рудувате волосся Зої, чоловік затримав погляд на секунду довше, і тоді просто на його очах жінка зіщулилася ще дужче й безгучно заплакала. Сльози потекли так рясно, що вже за чверть хвилини українка мала такий вигляд, наче їй хлюпнули водою в обличчя.
Парамонов піднявся з крісла, поставив порожню склянку на сидіння та підійшов до жінки. Вона не зреагувала. Пілот присів навпочіпки й озвався російською:
– У вас усе добре? – Жінка повернула голову. Її очі були кольору кави, дуже розведеної молоком, хоча прямі пустельні промені робили райдужки безбарвними… ну, майже безбарвними – як річкова вода. – Усе гаразд?
Вона не була старою – років п’ятдесят щонайбільше, – проте видавалася якоюсь вицвілою. Замість обличчя – закам’яніла попеляста маска. Губам, бровам, волоссю і навіть ластовинню немовби бракувало кольорів. На худій шиї у такт ударам серця пульсувала худа жилка.
Жінка повільно виструнчилася – Парамонову тепер доводилося дивитися на неї знизу вгору, – але не відповіла.
– Я побачив ваш паспорт. – Чоловік кивнув на затиснутий між долонями документ. Українка сиділа чи то збентеженою, чи то напруженою. І цілковито замкненою в собі. Парамонов, ніби виправдовуючись, додав: – У вас український паспорт.
Вона ледь розтулила губи:
– А ви…
– Ні, ні, я з Росії. – Попри легкий туман у голові, пілот зауважив, як за пеленою сліз щось промайнуло. – Живу в Москві. Просто ви так гірко розплакалися, і я подумав…
Згасле обличчя жінки спотворив густий багрянець. У вузьких прорізах очей замерехтіли іскри. Наступної миті вони шугнули в глибину зіниць, наче їх втягнуло туди протягом, і незнайомка, подавшись уперед, здавленим від люті голосом просичала:
– Відійди від мене.
У кутиках її рота біліли цятки слини.
– Що?
М’язи обличчя засмикалися, і жінка крізь зуби вицідила три склади:
– Пішов-геть.
Парамонов підвівся. Кілька разів кліпнув – от дурепа, що з нею не так?.. хотів же допомогти, – й мовчки відійшов до свого крісла. Проте не сів. Руки зачесалися від бажання знову наповнити склянку, одначе глухе нерозуміння українки здійняло в грудях хвилю клекітливого обурення, і пілот відчував, що від третьої порції алкоголю тільки погіршає. Краще потім, уже в літаку. Закинувши на зігнуту в лікті руку чохол із формою і взявшись за ручку валізи, Парамонов подався до кав’ярні повертати склянку.
Міжнародний аеропорт Дубай
Зала
