Алла Альбертівна пішла, Олесю оточили дівчатка, і вона почала з ними знайомитися.
– Тобі дев’ять років?! – здивовано перепитала височенька дівчинка. – Така мала! Я гадала, що ти першокласниця!
– У мене й мама була невисокою, – пояснила Олеся.
– І де вона зараз? Забухала? – поцікавилась Тетяна.
– Ні, вона померла.
– Буває, – сказала Тетяна. – А тобі родичі кишенькові гроші дали?
– Ні.
– Погано! Наступного разу попроси в них хоча б трішки, – наказала дівчина. – Тільки не здумай патякати, що для мене!
– Добре.
– Будеш з Тетяною дружити – проблем не буде. Затямила, мала?
Олеся кивнула. Цю розмову чула її сусідка по ліжку Карина. Дівчинка була такого ж низенького зросту, як і новенька. Вона привітно всміхнулась Олесі, і та відповіла тим же. Олеся відразу відчула прихильність сусідки і зрозуміла, що вони зможуть подружитися. Карина – смаглява, з рум’янцем на круглих щічках, схожа була б на циганку, якби не кирпатий носик і коротко стрижене пряме лискуче волосся. Вихователька зайшла й покликала дітей на обід, але Олеся заявила, що не голодна.
– Ти не в себе вдома, де можна робити що завгодно й коли завгодно, – монотонно й нудно промовила Алла Альбертівна. – У нас єдині правила, і порядок був, є й буде. І ми не дозволимо робити кожному з вас те, що йому хочеться. Я зрозуміло пояснила?
Вихователька зуділа, як муха, й Олесі здалося, що вона не говорить, а читає з писаного, лише не видного тексту. Дівчинка зробила висновок, що краще їй не перечити, і пішла разом з іншими до їдальні. Карина сиділа з Олесею за одним столом і підбадьорююче їй усміхалась.
– Ти не хвилюйся, звикнеш, – стишеним голосом сказала вона Олесі. – Головне – не показувати, що ти боїшся, але й випендрюватися тут не можна. А Танці й справді потрібно іноді трохи грошей підкидати, бо згноїть.
– У мене їх нема, – зізналася Олеся.
– Нічого! Десь роздобудемо! – Карина таємниче усміхнулась.
Олеся подумала, що новій подрузі можна довіряти. Після обіду вона сказала Карині, що має кудись переховати теку, але не знає, де знайти надійне місце. Та пообіцяла подумати, й Олеся перепросила, що не може дати папку в руки навіть їй.
– Це єдине, що в мене залишилося від мами після її смерті, – пояснила Олеся й розповіла про мамині листи.
Невдовзі тека була передана Людочці – так мешканці інтернату називали Людмилу Анатоліївну, ще одну виховательку, з гарними розкосими розумними, але сумними очима. Вона в присутності Олесі поклала теку на полицю сейфу у своєму кабінеті й замкнула його.
– Олесю, ключ лише в мене, – сказала вихователька дівчинці, – тож сюди ніхто, окрім мене, не має доступу, а я ніколи чужого не візьму, тож можеш бути спокійною.
– А я зможу її брати, коли потрібно? – запитала Олеся.
Дівчина довірилася виховательці й розповіла про мамині листи. Олеся не знала чому, але саме в Людмилі Анатоліївні та
