ліжка, підходила до вікна, вилазила на підвіконня й подовгу дивилася на зорі. Дівчинка мріяла про майбутнє, коли зможе покинути стіни інтернату й розпочати власне, не залежне ні від кого життя. Олеся мріяла, коли Людмила Анатоліївна вечорами дозволяла їй узяти материні листи й залишала дівчинку в кабінеті наодинці зі своїми думками про майбутнє. Щоразу дитина уявляла своє майбутнє по-різному, але там ніколи не знаходилося хоча б маленького місця для Кості та мачухи.
Розділ 13
Після місяця проживання в інтернаті до Олесі приїхав батько.
– Лесю, збирайся швиденько, поїдемо додому! – сказав він доньці.
Олеся збиралася недовго, лише передяглася й попрощалася з новою подружкою.
– Каринко, не сумуй, я незабаром повернуся, – сказала вона їй і обняла.
– Може, уже не побачимось, – зітхнуло дівча. – Твої батьки можуть передумати й залишити тебе вдома.
– Удома?! Та ти що! Такого ніколи не буде! – упевнено промовила Олеся. – Вусата Гора, напевно, радіє, що мене спекалася!
– Я чекатиму на тебе! – сказала Карина, і її очі стали вологими. – І сумуватиму без тебе, – додала вона на прощання.
Олеся сиділа в маршрутці поруч із батьком і дивилась у вікно. Вона думала про те, чи не буде вдома Костика, якого не хотіла бачити. Дівчинка розуміла, що відправити її в інтернат було ініціативою мачухи, яка знайшла для цього привід. А от батько… Чому він її не захистив? Чому так швидко забув, яким був щасливим поруч із мамою? І як можна було віддати свою єдину доньку в інтернат?
– Лесю, удома на тебе чекають смачні домашні страви, – сказав їй батько. – Тітка Рая потурбувалася, щоб тебе відгодувати за вихідні. Узагалі, вона добра, а суворість у неї напускна. І все, що вона робить для тебе з Костиком – то все задля вашого блага. Ти мене розумієш?
– Так, – кивнула головою дівчинка.
Їй узагалі не хотілося бачити мачуху, але так тягнуло до рідної домівки! Задля повернення туди хоча б на кілька днів вона ладна була погоджуватися з кожним батьковим словом. Олеся неуважно слухала його й відповідала «так» або «ні», аби лише не заважав їй роздивлятися навколишні краєвиди за вікном мікроавтобуса. Осінь сипнула на землю всю палітру кольорів, і дерева, кущі, трава – усе було розфарбоване різними барвами. Поруч із жовто-сонячним убранням дерев – жовтогаряче, як пекуче сонце, а ще й зеленаве, світлого та темного відтінків, там – багрянець на деревах, інколи – зовсім червоне. І все так гармонійно поєднане, що очей від тої краси не відірвати!
– Голодна, доню? – знову батько.
– Ні, нас добре годують.
– Усе одно не так, як удома! Ось Раєчка щось як приготує, то не хочеться із-за столу вставати! Вона справжня майстриня на кухні! Тобі подобається, як Раєчка готує?
– Мама краще готувала, – Олеся не втрималася і сказала, що думала.
Батько замовк і деякий час сидів тихо, давши змогу Олесі
