застрягли, грудкою здавили горло. Він тяжко підвівся, вийшов із кімнати і за мить повернувся назад.
– Олесю, у тебе незабаром день народження, – сказав чоловік.
– Я знаю. Першого травня, але не хочу дня народження без мами, – промовила дівчинка, не відриваючи погляду від вікна.
– Мама тобі дещо залишила.
– Мені?! – дівчинка повернула голову. – Що саме?
– Ось це!
Чоловік сів поруч, тримаючи в руках товсту паперову теку. Він розв’язав її й дістав товстезний зошит, також на зав’язках.
– Що це? – здивовано запитала Олеся.
– Бачиш, тут написано «Олесі, моїй донечці»? – вказав він на запис на зошиті. – Щороку у свій день народження ти будеш відкривати один лист і читати, що там мама тобі написала, – пояснив батько. – Бачиш, перший аркуш заклеєний, і ти не можеш його розкрити раніше свого дня народження.
– Чому?
– Бо тут мама написала «Відкрити Олесі у день її восьмиліття». Незабаром тобі виповниться вісім років, й у свій день народження ти матимеш право розклеїти папір і прочитати. Коли тобі буде дев’ять рочків, ти прочитаєш наступний запис, і так будеш робити щороку.
– А зараз не можна відкрити?
– Ні, не можна, – відповів батько.
– Але чому? До дня народження чекати так довго!
– Не зовсім. Місяць мине непомітно, і ти матимеш гарний подарунок на свій день народження, – сказав батько, передаючи теку доньці. – Нехай буде в тебе, чи мені сховати?
– Це моє! – чітко промовила дівчинка. Вона підійшла до ліжка й поклала теку під подушку. Марно батько вмовляв дівчинку покласти теку в тумбочку – Олеся не хотіла й на мить розлучатися з нею. Дівчинка вдягла ляльку в теплу сукню з одним рукавом, передяглася сама, лягла в ліжко й попросила батька вимкнути світло. Олеся довго не спала, згадуючи минулий свій день народження. Тоді була поруч мама, ще не хвора, весела і щаслива. Вона спекла тортик, і за столом Олеся задула сім свічок, загадавши бажання.
«І чому я загадала гарно вчитися, а не щоб жила мама?» – думала дівчинка.
Їй стало так тужно, так сумно без мами, що вона гірко й невтішно розплакалася. Щоб не чув батько, Олеся плакала, укрившись ковдрою з головою. І лише коли засунула ручку під подушку й торкнулася маминої теки, трохи заспокоїлась і стихла.
Розділ 2
Кілька днів поспіль Олеся не ходила до школи, і батько не наполягав. Він гадав, що дівчинці треба дати трохи часу, щоб вона оговталася від горя, яке звалилося на неї, намагався частіше спілкуватися з донькою, але вона майже не йшла на контакт. Олеся весь час тримала при собі ляльку і жодного разу не згадала ані про подружку Ніну, яка час від часу до них заходила, ані про свій клас. Здавалося, що горе скам’яніло, затверділо десь у глибині її душі, і лише великі виразні сині очі дивилися на світ з німим питанням: «Чому так сталося? І де моя мама?» Дівчинка часто залазила на стільчик біля вікна й дивилася надвір. Так вона могла сидіти годинами, ніби чекаючи на повернення матері.
– Чому
