коротке й уперте.
Тихон Павлович відвів доньку до класу, а сам зачекав на вчительку в коридорі.
– Ви вже знаєте? – спитав привітавшись.
– Так, звичайно, – відповіла вона. – Не хвилюйтесь, я намагатимусь бути уважною до Олесі. До того ж, у школі є психолог, тож, якщо ви не будете проти, я відведу дівчинку до нього.
– Будь ласка, я лише «за», – сказав чоловік. – Олеся стала зовсім іншою, і я іноді не знаю, як мені з нею поводитися, що сказати.
Учителька запевнила, що зробить усе можливе, щоб допомогти дитині вийти з такого тяжкого депресивного стану.
Олеся сіла за першу парту поруч із Ніною. Це було її постійне місце, відколи вона прийшла восени до школи. Тоді її привела сюди мама, радісна, усміхнена, і від того Олесі було спокійно на душі. Зараз учителька щось розповідала, Ніна намагалася щось нашептати подружці на вухо, а Олеся не чула ні одну, ні іншу. Її думки були там, першого вересня, коли вони з мамою йшли до школи, і в Олесі був за плечима новенький портфелик, який вони разом купили на ринку…
Пройшли чотири уроки, а сторінки в Олесиних зошитах залишилися чистими – вона так нічого й не писала. Після закінчення занять на неї чекала Ніна, але вчителька відвела Олесю до шкільного психолога. Дівчинка мовчки зайшла до кабінету, сіла на стільчик за стіл.
– Що вам від мене треба? – спитала вона геть не по-дитячому.
– Я хочу з тобою поговорити.
– Про що?
– Про те, що тебе турбує.
Дівчинка відвернулася, і її погляд застиг на вікні. Психолог зрозумів, що з нею буде нелегко.
– Добре, якщо не хочеш розмовляти… – почав він.
– Ви самі знаєте, що моя мама померла! – відрізала Олеся, перебивши чоловіка.
– Можеш просто помалювати, – лагідно промовив він, підсуваючи дівчинці аркуш ватману й олівці.
Олеся різко повернулася, узяла олівці й швидко почала щось малювати.
– Ось! Це все! – сказала вона, подавши аркуш чоловікові.
Дівчинка намалювала могилу з великим хрестом над нею.
– Це – могила мами. Вона там! – сказала Олеся доволі різко. – Я піду й більше до вас не прийду, ви не можете мене сюди тягнути силоміць, не маєте права!
І таки пішла! Наступні дні вчителька намагалася вмовити Олесю піти до психолога, навіть відводила до його кабінету, але дівчинка звідти тікала додому. Вона не виконувала домашні завдання, не відповідала на уроках, і вчителька не знала, що з нею робити. Вона не впізнавала в дитині завжди веселу й комунікабельну колишню Олесю, яка за лічені дні так змінилася. Учителька пропонувала батькові звернутися по допомогу до психіатра, але він був проти.
– Дайте нам ще трохи часу, – попросив Тихон Павлович. – Я спробую ще раз серйозно поговорити з донькою.
Учителька почала щось розповідати про зрив навчального процесу й про те, що Олеся так добре вчилася, а тепер пасе задніх, але чоловік перепросив її та швидко пішов надвір, де на нього чекала Олеся.
– Чому
