здобутком, монументом вічности, шедевром. Навпаки: часто скрушно скаржився, що не зміг зреалізуватися вповні як митець і надто багатьом задумам «поскручував голови». Його «невродженії діти» – «невиспівані співи» – боліли йому відчайно сильно, й озивалися в снах, і волали про допомогу. Парадокс, але чи не найсильнішими мистецьки й найодвертішими психологічно були його ліричні рефлексії саме на тему власної творчої неспроможности й незреалізованости. Він називав себе тільки «пекарем, що пече хліб для щоденного вжитку», і був певен, що з його «творів дуже мало перейде до пам’яти будущих поколінь». І в цих зізнаннях не було ані грана пози; Франкова скромність – не топос, а домежна щирість. Щирість як принцип життєтворчости: «Най будуть щирі, щирі, щирі!» – ревно закликав братів по перу. І сам був щирим наодинці зі словом.
«Я не скінчу тебе, моя убога пісне, в котру бажав я серце перелить…» – скорботно зізнавався в одному з найінтимніших і найзворушливіших віршів. Франкова творчість, ця велична, неповторна симфонія людського духу, за всієї її многогранности й багатства, – це таки й справді: незакінчена п’єса великого майстра. Майстра, що так поспішав жити й творити – повно, справжньо, чесно, – що здебільшого просто не мав часу на дбайливе вишліфовування створеного. Саме тому творчість ця така неспокійна і різна, і дихання її нерівне й схвильоване, як подих самого життя. Але, може, в цьому й криється її особливий чар: чар незавершености, невикінчености, відкритости в майбутнє.
Велич, або трагічний героїзм
(Замість епілога)
«Свідомо чи несвідомо, з власного пересвідчення чи з чужого голосу, але кожен, почувши ім’я Франка, сказати б, здіймає шапку, незалежно від свого місця народження – Київ, Карпати, Кубань чи Вороніжчина, – занотував півстоліття тому у своїй «Книзі спостережень» Євген Маланюк. – Тут діє якийсь “інстинкт величі”, який у так званих масах є значно більш живий, аніж припускають демагоги»[11].
І справді: велич Франкова, ренесансний титанізм його виняткової творчої особистости – самоочевидний факт для кожного неупередженого погляду. Ґрандіозна постать великого сина Якова-коваля з нагуєвицького присілка Гори з часової дистанції не меншає, а навпаки, дедалі вивищується – і не дальшає, а дедалі ближчає до нашої сучасности. Та чи можемо з певністю сказати, що за півтораста років, що минули од часу уродин нашого національного ґенія, повністю збагнули секрет і сутність його феномена, таємницю його, Франкової, величі?
Мабуть, не помилюся, якщо стверджу: і сьогодні перед нами все ще стоять непрості й надто важливі в контексті національно-культурного самоусвідомлення українців питання: хто він, Іван Франко? Чим завдячуємо йому ми, сьогоднішні? Яке місце він посідає в національно-культурному просторі сучасної України і яку роль відіграв у її стражденній історії? Нарешті, іншими словами, в чому полягає славетна величність Франкова?
Од
