звільна мусив, ржою вкриться», – болісна автохарактеристика з «Мого Ізмарагду». «Зробили мене гетьманом, яким я ніколи не був і не хотів бути, – відхрещується од ювілейних суперлятивів 1898 р., – зробили мене керманичем, хоч я, придивившися правдивим керманичам на дарабах на Черемоші, зовсім не мав би охоти ним бути; зробили мене проводирем, хоч я любив лише іти в ряді…» І так пояснює генезу свого творчого чину: «Така вже моя натура, що праці своєї не покину ніколи; се не жадне геройство, а просто елементарна сила веде мене сією дорогою, сила моєї хлопської крови». Усі ці зізнання – не риторична фіґура, а межова щирість; не топос скромности, а «чесність зі собою».
Одначе цей «рядовий робітник», «негероїчний герой» був-таки приречений на героїзм – своєю одинокістю. «Я любив іти в ряді і люблю, але – такого ряду не було…», – скрушно констатував своє становище одного-в-полі-воїна. Так ґеніяльність ставала самотністю, а героїзм закономірно перероджувався в трагізм. Адже, за влучним афоризмом сучасного філософа Назіпа Хамітова, «героїзм є трагічне втілення ґеніяльности у світі людей»[12].
Світ людей – світ боротьби. Жорсткої, виснажливої, іноді кривавої боротьби з обставинами, середовищем і самим собою. «Він ішов, не ставав, мов герой До остатнього бою, Та у серці важка боротьба Ішла з самим собою». Це – про Мойсея, пророка й проводиря свого поневоленого народу, що знайшов свою смерть на самім порозі землі обітованої. І водночас – про самого Франка.
Саме в боротьбі – і Франків героїзм, і його трагедія.
Героїзм Франка – у його непохитній вірі в ідеали добра й справедливости, у майбутню свободу й незалежність своєї нації, у повсякчасній готовності «до великого бою за добро, щастя й волю всіх», у ненастанній праці і цілеспрямованому прямуванні дорогою поступу, у подоланні перешкод у собі й поза собою.
Трагедія Франка – не тільки в нещасливому особистому житті та численних життєвих випробуваннях, а насамперед у постійній болючій внутрішній «борні з самим собою», у глибоких сумнівах у сенсі і вартості власної праці, у правильності обраного шляху, у неповній творчій зреалізованості та, нарешті, у фатальній приреченості на смерть на шляху.
Трагізм і героїзм злютовані в життєтворчості Франка, витворюючи у своєму діялектичному синтезі глибинний код його особистости й долі. Лаври героя-звитяжця вплетені в терновий вінець мученика. Лицар обов’язку, каменяр поступу, конкістадор духу, апостол праці – і водночас раб волі, страдник сумніву, трагічний в’язень національного сумління. Це все про нього, про Франка. І все це – правда.
Трагічний героїзм – це, може, найадекватніша формула Франкової величі (хай, одначе, редуктивна й спрощена, як і всі формули).
…Понад періоди, напрями й стилі здіймається в культурній історії України мойсеївська постать Франка, що творить цілу франківську епоху. Епоху, яка не завершується з відходом письменника у вічність, а проростає в майбутнє.
