плакав,На долю менше нарікав!
На шлях тернистий сам подався
І цупко по тернах подрався, —
Чого ж ти іншого чекав?
Сам знав, що гола я і вбога,
І до мойого ти порога
Прийшов, захтів служить мені.
Ну, в мене слугам плати скупо,
А нарікать на мене глупо…
Просила я тебе чи ні?
І що тобі за кривда сталась?
Що підняли на тебе галас:
«Не любить Руси він ні раз!»[82]
Наплюй! Я, синку, ліпше знаю
Всю ту патріотичну зграю
Й ціну її любовних фраз.
Що проживеш весь вік убого?
Значить, не вкрав ніщо ні в кого,
А чесно працював на хліб.
Та й те подумай ще, будь ласка:
Твойого «я» найкраща частка
З тобою враз не ляже в гріб.
Важке ярмо твоє, мій рідний краю,
Нелегкий твій тягар!
Мов під хрестом, отсе під ним я упадаю,
З батьківської руки твоєї допиваю
Затроєний пугар.
Благословлю тебе! Чи ждать тобі ще треба
Поваги й блиску від будущини,
Чи ні, – одного лиш тобі благаю з неба,
Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини.
Щоб сіячів твоїх їх власне покоління
На глум не брало і на сміх.
Щоб монументом їх не було те каміння,
Яким в відплату за плодючеє насіння
Ще при життю обкидувано їх.
Ти, брате, любиш Русь,
Я ж не люблю, сарака!
Ти, брате, патріот,
А я собі собака.
Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала, —
Я ж гавкаю раз в раз,
Щоби вона не спала.
Ти, брате, любиш Русь,
Як любиш добре пиво, —
Я ж не люблю, як жнець
Не любить спеки в жниво.
Ти, брате, любиш Русь
За те, що гарно вбрана, —
Я ж не люблю, як раб
Не любить свого пана.
Бо твій патріотизм —
Празнична одежина,
А мій – то труд важкий,
Гарячка невдержима.
Ти любиш в ній князів,
Гетьмання, панування, —
Мене ж болить її
Відвічнеє страждання.
Ти любиш Русь, за те
Тобі і честь, і шана,
У мене ж тая Русь —
Кровава в серці рана.
Ти, брате, любиш Русь,
Як дім, воли, корови, —
Я ж не люблю її
З надмірної любови.
Якби само великеє страждання
Могло тебе, Вкраїно, відкупити, —
Було б твоє велике панування,
Нікому б ти не мусила вступити.
Якби могучість, щастя і свобода
Відмірялись по мірі крови й сліз,
Пролитих з серця і з очей народа, —
То хто б з тобою супірництво зніс?
О горе, мамо! Воля, слава, сила
Відмірюються мірою борби!
Лиш в кого праця потом скрань зросила,
Наверх
«Не любить Руси він ні раз!» – Натяк на скандальну ситуацію, що склалася навколо Франкової гострополемічної заяви «Не люблю русинів. <…> Навіть нашої Руси не люблю так і в такій мірі, як це роблять або вдають, що роблять, патентовані патріоти», висловленої в автобіографічній передмові «Nieco o sobie sAmym» («Дещо про себе самого» до польськомовної збірки оповідань «Obrazki galicyjskie» («Галицькі образки»; Львів, 1897).
Ця поетична інвектива адресована Юліянові Семеновичу Романчукові (1842—1932) – українському громадсько-політичному діячеві, послові до австрійського парламенту, одному з лідерів галицьких народовців, співзасновників «Просвіти», газети «Діло» та ініціяторів «Нової ери» (українсько-польської політичної угоди, укладеної 1890 р.), який у відповідь на контроверсійні зізнання І. Франка в статті «Nieco o sobie sAmym» (див. примітку до вірша «Україна мовить:») виступив зі звинувачувальною статтею «Смутна поява» (Діло. – 1897. – 13. V), у якій закидав Франкові відсутність патріотизму. Назва вірша пояснюється тим, що в часі його написання Ю. Романчук мав сиве волосся.
