міні-центрі. Я намагаюся вихопити щось, але вони мчать надто вже швидко. «Торнтон», – нарешті розбираю я. «Шоколадниця Торнтон»? Що в біса я забула в «Шоколадниці Торнтон»? Я ж начебто на дієті. Цей рахунок не може бути правильним. Він не може бути моїм. Я не змогла б витратити стільки грошви.
«Без паніки!» – волаю я подумки. Головне – не панікувати. Слід просто прочитати кожен рядок поволі, один за одним. Я глибоко вдихаю, змушую себе спокійно зосередитись і починаю від самого початку.
«У Сміта» (ну, це нормально. Канцелярія потрібна всім).
Взуттєвий (також).
Оптика (необхідність).
«Оддбінз» (як же без вина?).
«Наша ціна» («Наша ціна»? А, точно. Новий альбом «Шарлатанів». Ну не могла ж я його не купити?).
«Белла Паста» (вечеря з Кейтлін).
«Оддбінз» (як же без вина?).
«Ессо» (бензин не враховую).
Ресторан «Куґліно» (дорого – але ж це був особливий випадок).
Кафе «Прет-а-Манжер» (у мене тоді ще грошей не вистачило).
«Оддбінз» (як же без вина?).
«Багаті килими» (що? А, так, той килимок, той дурнуватий килимок).
«Ля Сенза» (спокуслива білизна для зустрічі з Джеймсом). «Ажент Провокатор» (іще спокусливіша білизна для зустрічі з Джеймсом. Ха. Було б куди її вдягати).
«Усе для тіла» (та щіточка для шкіри, без якої просто неможливо).
«Некст» (біла сорочка – нічого особливого, але за зниженою ціною).
«Міллетс»…
Мої думки спиняються. «Міллетс»? Та я взагалі не заходжу в «Міллетс». Що в біса я забула в «Міллетс»? Я спантеличено розглядаю рахунок, зморщивши лоба, намагаюся збагнути – і тоді правда зненацька звалюється на мене. Це ж очевидно. Хтось інший користувався моєю карткою.
Боже мій. Я, Ребекка Блумвуд, виявилася жертвою злочину. Усе стає на свої місця. Якісь зловмисники заволоділи моєю карткою і підробили мій підпис. Як знати, де ще вони нею розраховувались? То ось звідки стільки цифр у моєму рахунку! Хтось добряче закупився з моєю карткою по всьому Лондону, вирішивши, що йому просто так минеться.
Але як їм це вдалося? Я нишпорю в сумці, знаходжу гаманець, відкриваю – і ось вона, моя «Віза», просто переді мною. Я витягаю її та втуплююсь у неї. Хтось поцупив її з мого гаманця, скористався нею – і поклав на місце. Це має бути хтось зі знайомих. Боже мій! Хто?
Я підозріливо озираю офіс. Хто б це не був – клепки йому бракує! Скористатися моєю карткою в «Міллетс»! Це ж просто сміховинно. Можна подумати, я хоч колись хоч щось там купувала!
– Я ніколи навіть не заходила до «Міллетс»! – промовляю я вголос.
– Заходила, – заперечує Клер.
– Що? – обертаюся я до неї, не надто задоволена, що вона влазить. – Не заходила!
– А хіба не там ти купувала прощальний подарунок для Майкла?
Я дивлюся на неї і відчуваю, як посмішка зникає з мого
