мій! Не можу повірити! Ходімо, Клариссо, ходімо, дівчинко…
Собака й хазяїн зникли з очей. Ньєман спробував ковтнути слину. У шорсткому горлі було сухо, наче в пустелі. Поліціянт струснув головою, заховав револьвер і пішов довкола будівлі. Повертаючи ліворуч, він спробував пригадати, коли востаннє був у свого психіатра.
За другим рогом будинку, комісар натрапив на жінку.
Фанні Феррейра стояла біля відчинених дверей і наждачним папером шліфувала дошку з піноматеріалу червоного кольору. Поліціянт подумав, що це, мабуть, і є той плавзасіб, на якому дівчина долає гірські потоки.
– Добрий день, – промовив він, уклоняючись на знак вітання.
До нього вже повернулася звична енергійність і впевненість. Фанні підвела очі. Дівчині, мабуть, заледве чи й було двадцять років. Вона мала матову, оксамитову шкіру й кучеряве волосся, що дрібними пасемцями вилося довкола скронь і спадало густою хвилею на плечі. Очі на смаглявому обличчі разили викличною, майже непристойною ясністю.
– Мене звати П’єр Ньєман, я комісар поліції. Розслідую вбивство Ремі Кайюа.
– П’єр Ньєман? – недовірливо перепитала дівчина. – Отакої! Це неможливо.
– Чому це?
Вона махнула головою в напрямку невеличкого радіоприймача, що стояв на землі.
– Про вас щойно повідомили в новинах. Сказали, що вчора ввечері ви затримали двох убивць у Парижі, біля «Парк-де-Пренс». І що це, мовляв, дуже добре. Але ще вони сказали, що ви скалічили одного з тих чоловіків, і це вже зовсім недобре.
Ви володієте здатністю бути повсюди, чи як?
– Просто я їхав цілу ніч.
– Що ви тут робите? Місцевих копів не досить?
– Скажімо так: мене прислали на підмогу.
Фанні повернулася до роботи: вона зволожувала довгасту поверхню дошки, а потім обіруч терла її наждаком. Дівчина мала міцну статуру й тривкий вигляд. Одягнута вона була не надто вишукано: неопренові штани для рафтингу, водний жилет і високі, туго зашнуровані черевики зі світлої шкіри. Притлумлене світло мінилося довкола лагідними барвами.
– Ви, схоже, добре даєте раду шокові, – зауважив Ньєман.
– Якому шокові?
– Ну… це ж ви знайшли…
– Я намагаюся про це не думати.
– Чи не обтяжить вас порозмовляти зі мною про це?
– Ви ж заради цього сюди й прийшли, хіба ні?
Дівчина не дивилася на поліціянта. Руки її не переставали рухатися вверх-вниз по дошці, різко й завзято.
– За яких обставин ви знайшли тіло?
– Щовихідних я спускаюся гірськими річками на цій ось штуці, – вона показала на свій плавзасіб. – Того дня я саме закінчила один зі своїх сплавів. Поблизу студмістечка є навала з каміння, яка утворює природну загату й перепиняє біг річки, завдяки чому можна спокійно пристати до берега. Я вже витягувала свою дошку, коли помітила…
– На
