в університеті? – запитав поліціянт.
– Так, геологію.
– А які саме дисципліни?
– Багато чого: класифікацію гірських порід, тектоніку плит, а також гляціологію – науку про льодовики.
– Ви маєте дуже молодий вигляд.
– Я захистила докторську, коли мала двадцять років. На той час я вже працювала старшим викладачем. Я наймолодший доктор наук у Франції. Тепер мені двадцять п’ять, і я штатний професор.
– Гордість університету?
– Саме так. Гордість університету. Донька й онука заслужених професорів із Ґернона.
– Отже, ви належите до цього братства?
– Якого братства?
– Один із поліціянтів, що працює зі мною, навчався в Ґерноні. Він мені розповів, що в університеті є окрема еліта, що складається з дітей тутешніх викладачів…
Фанні невдоволено похитала головою.
– Я б радше назвала це великою родиною. Діти, про яких ви кажете, зростають в університеті, у науковому й культурному середовищі. А потім демонструють блискучі результати. Це видається цілком природним, хіба ні?
– Навіть у спортивних дисциплінах?
Дівчина звела брови.
– Це завдяки гірському повітрю.
– Ви мусили б знати Ремі Кайюа, – мовив Ньєман. – Яким він був?
Фанні відповіла відразу, без роздумів:
– Самітник. Замкнутий. Вовкуватий навіть. Але поряд із тим неймовірно розумний. Освічений до краю. Ходили навіть чутки… начебто він прочитав усі книжки в бібліотеці.
– Як гадаєте, ці чутки мали підстави?
– Цього мені невідомо. Але бібліотеку свою він знав уздовж і впоперек. Це був його прихисток, його криївка.
– Він також був дуже молодий, як на таку посаду, чи не так?
– Ремі виріс у цій бібліотеці. Його батько теж працював старшим бібліотекарем.
Ньєман ступив кілька кроків.
– Я цього не знав. Кайюа також належали до цієї вашої «великої родини»?
– Аж ніяк. Навпаки: Ремі був вороже до неї налаштований. Попри всю свою освіченість, йому так і не вдалося досягти всього, чого він прагнув. Я гадаю… словом, мені здається, він нам заздрив.
– Яка в нього була спеціальність?
– Філософія, здається. Він закінчував писати свою дисертацію.
– А на яку тему?
– Не маю жодної гадки.
Комісар замовк. Він дивився на гори, які дедалі більше заливало сонце і які здавалися тепер осліпленими яскравим світлом велетами.
– Його батько живий? – запитав поліціянт.
– Ні. Загинув кілька років тому. У горах.
– Теж за підозріливих обставин?
– Не там шукаєте. Він потрапив під лавину. Ту, що зійшла з Ґранд-Ланс-д’Альмон в дев’яносто третьому. Відразу видно слідчого.
– Два бібліотекарі, обидва альпіністи.
