вилиці, на блискучі брови, різко окреслені на блідо-тьмавому обличчі. Її лице не потребувало рум’янцю чи яскравих очей – усієї цієї оманливої гри світла й відтінків. Його краса полягала в рисах. Чистих і бездоганних. Поліціянт не поворухнувся з місця.
– Забирайся геть! – закричала жінка.
– Останнє запитання. Ремі завжди мешкав в університеті. А коли він служив у війську?
Софі Кайюа завмерла, спантеличена таким запитання. Вона обхопила себе руками, немовби її морозило зсередини.
– Він не служив.
– Комісований?
Вона підтвердила кивком голови.
– З якої причини?
Жінка знову наставила очі на комісара.
– Що вам треба?
– З якої причини?
– Психічна невідповідність, здається.
– Ремі страждав на психічні розлади?
– Та ви що, з неба впали? Багато хто домагається бути комісованим через психічні проблеми! Це ж нічого не значить. Ви симулюєте, верзете казна-що, вас комісують.
Ньєман нічого не відказав на це, хоча всім своїм виглядом, либонь, виражав невисловлений осуд. Жінка раптом зміряла очима його коротко стрижене волосся, його строге елегантне вбрання, і губи її гидливо скривилися.
– Чорт забирай, ви коли-небудь щезнете звідси чи ні?
Ньєман підвівся й тихо сказав:
– Я вже йду. Але я хотів би, щоб ви знали дещо.
– Що? – виплюнула вона.
– Подобається вам це чи ні, але вбивць ловлять саме такі люди, як я. Тільки такі люди, як я, можуть помститися за вашого чоловіка.
Обличчя жінки закам’яніло на якусь мить, а потім її підборіддя затремтіло й вона вибухнула плачем. Ньєман обернувся й рушив до виходу.
– Я зловлю його, – сказав він.
Уже біля дверей він ударив кулаком по стіні й кинув через плече:
– Їй-богу, присягаюся, я зловлю того сучого сина, який убив вашого чоловіка.
Надворі йому вдарило в очі сліпуче сонячне світло. Під повіками затанцювали чорні плями. Ньєман перечекав кілька секунд, а потім змусив себе заспокоїтися й підійти до машини. Плями помалу перетворювалися на два жіночих обличчя. Фанні Феррейра, чорнявка. Софі Кайюа, білявка. Дві сильні, розумні, войовничі жінки. Жінки, яких йому, либонь, ніколи не судилося тримати у своїх обіймах.
Поліціянт щосили вдарив прикріплену до стовпа залізну сміттєву урну, яка трапилася йому на дорозі, а потім за звичкою глянув на пейджер.
На екрані блимало: судовий медик закінчив розтин.
II
7
На світанку того самого дня, двісті п’ятдесят кілометрів на захід, лейтенант поліції Карім Абдуф дочитував книжку з кримінології про використання методу «генетичних відбитків пальців»19 у розслідуванні зґвалтувань і вбивств. Над цим товстезним, шестисот-сторінковим томом він провів майже цілу ніч. Лише коли кварцовий будильник задзвонив, поліціянт глянув на цифри:
Метод розрізнення індивідуумів за зразками їхнього ДНК.
