відстріляних гільз…
– Чого тобі треба? Ти лягавий? Ти точно лягавий?
Карім ствердно кивнув головою, а потім сказав:
– Я від Марселя.
– Від кого?
Поліціянт побачив у очах наркомана нерозуміння. Карім збагнув, що макаронник не пам’ятає чоловіка, якого замордував до смерті. У його пам’яті Марселя не існує, ніколи не існувало.
– Проси в нього пробачення.
– Щ-що?
Сонячне проміння виблискувало на мокрому від поту обличчі Донато. Карім наставив на нього пістолет у пакеті.
– Проси пробачення в Марселя! – прохрипів він.
Донато збагнув, що зараз помре, і заволав:
– Пробач мені! Пробач мені, Марселю! Курва ж твоя мати! Я прошу вибачення, Марселю! Я…
Карім двічі вистрілив йому в обличчя.
Діставши кулі з пропаленої набивки матраца, він поклав їх до кишені разом із гарячими гільзами й вийшов, не обертаючись.
Здогадуючись, що двоє інших повернуться з підмогою, Карім зачекав кілька хвилин у під’їзді й незабаром побачив Кальдера й Мазюро в товаристві ще трьох зомбі, яких вони десь поспіхом розшукали. Усі вони ввалилися до будинку крізь хисткі двері, але перш ніж устигли зреагувати, Карім уже був перед ними й припер Кальдера до поштових скриньок. Наставивши на нього пістолет, поліціянт закричав:
– Тільки писни, і ти мрець! Шукатимеш мене – ти мрець! Уб’єш мене – сядеш до кінця життя! Я коп, ти, сучий виблядку! Ти мене зрозумів? Коп…
Він віджбурнув наркомана на підлогу й вийшов на сонячне світло, кришачи під ногами уламки скла.
Так Карім попрощався з Нантером, містом, яке навчило його всього.
Через кілька тижнів араб зателефонував до комісаріату поліції на майдані Ла-Буль, щоб дізнатися, як іде слідство. Йому повідомили те, що він уже знав. Донато вбито, найпевніше, двома пострілами з «Парабелума» дев’ятого калібру, але ні куль, ні гільз не знайшли. Що ж до двох його спільників, ті безслідно зникли. Справу закрито. Для поліції. І для Каріма.
Він попросився до Розшуково-оперативного підрозділу на набережній Орфевр, який спеціалізувався на стеженні, арештах на місці злочину й «наскоках» на кримінал. Але Карімові успіхи в навчанні обернулися проти нього. Натомість йому запропонували роботу в Шостому відділі – антитерористичному підрозділі, де його завданням було б пробратися в середовище ісламських фундаменталістів, що діяли в неспокійних передмістях. Поліціянтів арабського походження було надто мало, щоб утрачати таку нагоду. Але Карім відмовився. Він не збирався бавитися в стукача, навіть якщо йшлося про фанатиків-душогубів. Карімові хотілося працювати в царстві ночі, вистежувати вбивць, виступати проти них на їхній території, не покидаючи того паралельного світу, до якого належав. Але начальству його відмова не сподобалася. Через кілька місяців Каріма Абдуфа, випускника поліційної школи в Канн-Еклюзі,
