style="font-size:15px;"> Директорка зупинилася перед прочиненими дверими й таємничим голосом прошепотіла:
– Це та єдина кімната, до якої вони пробралися.
Жінка обережно відчинила двері, і вони зайшли до кабінету, що більше скидався на чекальню. Засклені шафи були заповнені підручниками та шкільним журналами. На маленькому холодильнику стояла кавова машина. Письмовий стіл із дерева під дуб був заставлений вазонами в підставках із водою. У приміщенні стояв запах вогкої землі.
– Бачите, – показала жінка на одну із шафок, – вона була відімкнена. Там наші старі журнали. Але на перший погляд грабіжники нічого не вкрали. І навіть ні до чого не торкалися.
Карім присів і став вивчати замок. Десятирічний стаж крадія-зламувача зробив його неабияким фахівцем у цій сфері. Той, хто відімкнув цю шафку, поза всяким сумнівом, знався на своєму ділі. Карім не міг вийти з дива: навіщо такому профі вдиратися до початкової школи в Сарзаку? Поліціянт узяв один із журналів, побіжно переглянув його. Списки учнів, примітки вчителів, зауваження адміністрації… Кожній теці з журналами відповідав один рік. Лейтенант підвівся.
– Ніхто нічого не чув?
– Бачте, у чому річ… – відповіла жінка. – Школа-то й не охороняється як слід. У нас є консьєржка, але, правду кажучи…
Карім далі оглядав так уміло відімкнену шафу.
– Як гадаєте, вони пробралися сюди вночі на суботу чи на неділю?
– Будь-коли. Може, навіть удень. Кажу ж, залізти сюди у вихідні зовсім неважко. Тут немає чого красти.
– Гаразд, – підсумував Карім. – Вам доведеться зайти до відділення, щоб скласти свідчення.
– Ви під прикриттям, еге ж?
– Що-що?
Директорка пильно роздивлялася Каріма.
– Я мала на увазі ваш одяг, ваш вигляд. Це для того, щоб пробратися в банду ґанґстерів і…
Карім розреготався.
– Ґанґстери не бігають по тутешніх полях.
Директорка не звернула уваги на його слова й переконано заявила:
– Я знаю, як це робиться. Я дивилася один документальний фільм. Там чоловіки, такі, як ви, носили двобічні куртки зі значками Національної поліції і…
– Пані, – урвав її Карім. – Насправді ви переоцінюєте ваше містечко.
Він обернувся й рушив до виходу. Директорка затримала його.
– А ви не будете шукати більше ніяких слідів? Не знімете відбитки пальців?
Карім відказав:
– Гадаю, що, зважаючи на серйозність справи, ми задовольнимося тим, що заслухаємо ваші свідчення й пройдемося з кількома запитаннями по району.
Жінка мала вочевидь розчарований вигляд. Вона знову пильно глянула на Каріма.
– Ви не місцевий, адже ж ні?
– Ні, не місцевий.
– Що ж ви такого накоїли, що опинилися аж тут?
– Це
