понеділкового ранку він саме виходив з цього свого мовчазного стану, під час якого просидів у своїй квартирі-студії майже весь час, за винятком хіба що тренувань у лісі, де невтомно відпрацьовував смертоносні рухи карате, а потім вправлявся у стрільбі по вікових деревах.
У двері хтось подзвонив. Карім за звичкою глянув на годинник – 07.45 – і пішов відчиняти.
На порозі стояв Сельє, один із патрульних поліціянтів. Його посіріле обличчя мало водночас і стурбований, і сонний вигляд. Карім не пригостив його чаєм. І не запропонував присісти. Лише запитав:
– Що сталося?
Патрульний розтулив рота, але не міг здобутися на слова. Волосся під кашкетом злиплося від масного поту. Нарешті чоловік витиснув із себе:
– Школа… молодша школа…
– Що?
– Школа імені Жана Жореса. Туди вдерлися грабіжники… сьогодні вночі.
Карім усміхнувся. Тиждень розпочався з копита учвал. Вочевидь шпана із сусіднього містечка забралася до початкової школи й наробила там бешкету лише для того, щоб напаскудити іншим.
– Сильно наколобродили? – запитав Карім, одягаючись. Поліціянт в однострої скривився, дивлячись на Карімову вдяганку: байкова сорочка, джинси, спортивна куртка з капюшоном, а поверх неї коричнева шкірянка, модель, яку в п’ятдесятих роках носили сміттярі.
– Та ні, власне кажучи, навпаки, – пробелькотів патрульний. – Схоже, працювали профі…
Карім зашнурував свої високі черевики.
– Профі? Що ти маєш на увазі?
– То не якісь діти бавилися… Двері відімкнули відмикачкою. І намагалися спрацювати дуже чисто. Це лише директорка зауважила, що щось негаразд, інакше…
Араб підвівся.
– То що вони вкрали?
Сельє зітхнув і вказівним пальцем відтягнув комір мундира.
– Найдивніша штука в тому, що нічого.
– Нічого?
– Анічогісінько. Просто зайшли в один із кабінетів, а потім… хм… скидається на те, що так само вийшли…
Якусь коротку мить Карім дивився на своє відображення в шибці. Дреди падали навскіс із обох боків його скронь, темне довгасте обличчя ще більше загострювала клинцювата борідка. Він натягнув на голову ямайську яскраву шапочку й усміхнувся до свого відображення. Справжній дідько. Дідько з Карибів. Він обернувся до Сельє.
– А до мене ти чого прийшов?
– Крозьє ще не повернувся після вихідних. То ми з Дюссаром і подумали… ну, може, ти… Було б добре, Каріме, якби ти глянув…
– Гаразд. Ходімо.
8
Над Сарзаком сходило сонце. Тьмяне й немічне, наче після хвороби, жовтневе сонце. Карім їхав у своєму старенькому універсалі «Пежо» за патрульним фургоном. Вони перетнули мертве місто, яке о цій годині досі було поцятковане білястими плямами ліхтарів, наче блудними вогниками.
