зелених очей клієнта палав диким вогнем.
– Невдовзі після того, як ви передасте це відео, я стану дуже відомою людиною.
«Та ви вже й так досить відома людина», – подумав Начальник, пригадавши геніальні досягнення цього чоловіка.
– Ви також заслуговуєте певної похвали, – сказав замовник. – Бо послуги, що ви мені їх надавали, уможливили створення мого шедевра… опусу, якому судилося змінити світ. Ви маєте гордитися своєю роллю.
– Яким би не був ваш шедевр, – зазначив Начальник, відчуваючи все більше роздратування, – я задоволений тим, що ми забезпечили вам конфіденційність, необхідну для його створення.
– На знак вдячності я приніс вам прощальний подарунок. – Скуйовджений чоловік простягнув руку до сумки. – Це книга.
Начальнику подумалося, що ця книга і є тим таємним опусом, над яким клієнт працював увесь цей час.
– Це та книга, яку ви написали?
– Ні. – Чоловік поклав масивний фоліант на стіл. – Навпаки: цю книгу написали для мене.
Начальник ошелешено глянув на видання, яке поклав перед ним клієнт. «Невже він справді думає, що її написали для нього?» Фоліант виявився класичним літературним твором… написаним у чотирнадцятому сторіччі.
– Прочитайте цю книгу, – попросив клієнт, і на його обличчі з’явилася химерна й лячна посмішка. – Вона допоможе вам збагнути все, що я зробив.
Із цими словами скуйовджений візитер підвівся, попрощався й швидко вийшов. У вікно офісу Начальник спостерігав, як гелікоптер клієнта злетів із палуби й попрямував до узбережжя Італії.
А потім він зосередив увагу на великій книзі, що лежала перед ним. Невпевненими пальцями підняв шкіряну обкладинку й прогортав сторінки до початку твору. Перша строфа була виписана великими каліграфічними літерами й займала всю сторінку.
Промандрувавши півжиття,
Я в лісі темному раптово опинився,
Бо зі шляху прямого збився.
На протилежній сторінці його клієнт підписав книгу від руки отаким посланням:
Любий друже, дякую за те, що допоміг мені на моєму шляху.
Тобі вдячний також увесь світ.
Начальник щонайменшої гадки не мав, що це означало, але він прочитав більше, ніж треба, тому похапцем згорнув книгу й поклав її на полицю. Слава Богу, його професійні стосунки з цим дивакуватим типом невдовзі скінчаться. «Іще чотирнадцять днів – і все», – подумав Начальник, переводячи погляд на похапливо окреслену дату у своєму календарі.
Наступними днями Начальник відчував нехарактерну нервозність, коли згадував про клієнта. Здавалося, той зовсім із глузду з’їхав. Проте, попри інтуїцію Начальника, цей час минув без небажаних пригод.
А потім, саме перед окресленою датою, у Флоренції швидко сталося кілька халеп. Начальник спробував врегулювати кризу, але вона швидко вийшла з-під контролю. Криза сягнула апогею, коли їхній клієнт, хекаючи від натуги, видерся на вежу Флорентійського абатства.
«Він
