style="font-size:15px;"> Саманту – Сем – і мене поселили в Боксі 27, як і решту дівчат з нашого автобуса, яких класифікували Зеленими. Загалом чотирнадцять, хоча наступного дня прибули ще двадцять. Згодом, за тиждень, нас було вже понад тридцять, й вони почали заселяти ще одну дерев’яну будівлю, вздовж якої тягнулася втоптана і вряди-годи грузька основна дорога.
Ліжка були позначені за абеткою, тому Сем опинилась просто наді мною – маленька втіха, зважаючи на те що решта дівчат навіть нігтика її були не варті.
Першу ніч вони або приголомшено мовчали, або плакали, шморгаючи носами. У мене не було вже більше часу на сльози. У мене були питання.
– Що вони робитимуть з нами? – прошепотіла я до неї. Ми спали в дальньому лівому кутку боксу, куди була вклинена наша двояруска. Мабуть, стіни цієї ветхої споруди зводили нашвидкуруч, бо їй вже недовго лишилося. Час від часу крізь шпари всередину залітав крижаний вітер, кружляючи в безгомінні заблукалі сніжинки.
– Поняття не маю, – промовила вона тихо. Через кілька ліжок одна дівчинка нарешті заснула, і її хропіння стало непоганим прикриттям для нашої розмови. Коли ССПівці провели нас сюди, то одразу ж застерегли: не розмовляти і не полишати бокс після вимкнення світла, не використовувати свої ненормальні здібності, байдуже – зумисно чи випадково. Тоді вперше я почула, щоби хтось називав наші дії «ненормальними здібностями» замість коректного «симптоми».
– Мабуть, триматимуть нас тут доти, допоки не придумають, як вилікувати, – вела далі Сем. – Принаймні так сказав мій тато, коли солдати прийшли забирати мене. А що твої батьки казали?
У мене досі тремтіли руки, і щоразу, коли я заплющувала очі, переді мною поставав пустопорожній погляд ученого. Згадка про батьків тільки посилила головний біль.
Не знаю, чому я збрехала. Мабуть, брехати простіше, ніж говорити правду – чи, може, тому що десь я здогадувалася, що це і є правда правд.
– Мої батьки померли.
Вона різко втягнула повітря крізь зуби.
– Я би хотіла, щоби мої теж померли.
– Та ти що?!
– Це ж вони мене сюди послали, хіба ні? – Її голос набирав небезпечних обертів. – Вони ж явно прагнули мене позбутися.
– Я в це не вірю, – промовила я і нараз затнулась: а хіба мої батьки теж не хотіли мене позбутись?
– Пусте, все добре, – мовила вона, хоча зрозуміло, що нічого доброго не було і більше ніколи не буде. – Ми залишимось тут і триматимемось разом, а коли вийдемо, то поїдемо куди нам заманеться, і нас ніхто не зупинить.
Колись моя мама казала, що інколи того, що ти просто промовиш уголос, достатньо, аби це справдилося. Я не надто в таке вірила, але коли Сем про це заговорила, той запал, що крився за її словами, змусив мене змінити думку. Мені раптом здалося, що все, можливо, діє саме так, що навіть якщо я не повернуся додому, то все одно не пропаду, якщо триматимусь її. Я йтиму вслід за Сем, а вона торуватиме дорогу; я зоставатимусь у її тіні, поза полем зору ССПівців, намагаючись не привертати
