підземного паркінгу для викладацького складу.
Нейлор сміється, прикладаючи кулак до рота і вдаючи, що кашляє. Остерман блимає на нього очима.
Професор каже:
– Прізвище моє Бролі. Доктор Бролі, – він протягує долоню, яку спершу ніхто не потискує. Нейлор глипає на Віса. Руфус піднімає планшетку і гортає сторінки грубого стосу паперу, який до неї прикріплений. Долоня професора висить у повітрі, доки Остерман нарешті не тисне її.
Руфус перебирає сторінки.
– Бролі… Бролі… – кінчики пальців блукають якимсь списком, і Руфус каже: – Ви викладаєте щось під назвою «Пихата спадщина привілейованого євроколоніального культурного імперіалізму»?
Професор киває на планшетку:
– Я можу поцікавитися, на що це ви покликаєтеся?
І вухом не повівши, Руфус продовжує:
– Дослідження впливу на довкілля.
Нейлор і Віс заходяться реготом. Справжні мудила. Вони повертаються до всіх спиною, доки не знаходять сили, щоб відновити професійне самовладання. Продовжують гиготіти, доки Остерман не озивається:
– Не будьте такими хуйланами!
Професор увесь розчервонівся під своєю бородою. Він перекладає килимок для йоги з-під однієї пахви до іншої й каже:
– Запитую просто тому, що я член університетського Комітету захисту Землі від поранень.
Звіряючись зі списком, Руфус додає:
– Віце-голова, як тут сказано.
Нейлор вибачається і йде, щоб повідомити операторові екскаватора, що потрібно зробити схил на західному боці ями, оскільки звідти її заповнюватиме самоскид. Нікому не потрібно, щоб він обвалився під такою вагою. Віс обпирається на лопату, киває, щоб привернути увагу професора, і каже:
– Гарний светрик.
Професор піднімає руку вгору, відтягуючи рукав, щоб посвітити наручним годинником, – справжнє шоу влаштовує з перевірки часу. Каже:
– І все одно я хотів би знати, що це ви тут надумали.
Не витягуючи носа з паперів, Руфус озивається:
– Ваш кабінет досі в корпусі принца Люсьєна Кемпбелла? Шостий поверх?
Професор вражений.
Віс продовжує:
– То справжній діамант? – так ідеально просмикнутий у ліве вухо професора.
Футбольний газон тягнеться просто вздовж краю ями. Під ним – невеликий верхній темно-коричневий шар ґрунту. Нижче – широчезна смуга підґрунтя, під яким – давня історія, що сягає часів динозаврів. Дзвіниця поблизу будівлі адміністрації починає відбивати четверту годину. Професор опускається на одне коліно біля самого краю ями. Нічого, окрім сирої землі на глибині, набагато більшій, ніж для басейну. Глибше, ніж для підвалу. Земля і хробаки. Урвисті краї роздряпані смугами від зубів ковша. Дрібні грудки відриваються і скочуються донизу.
Отак уклякнувши, професор схиляється вперед, над урвищем. Обдумуючи те, чого не розуміє, він,
