якби Британії вдалося перекрити поставки шведської руди до Німеччини, ефект від цього не був би миттєвим. Протягом першого року війни на невійськові потреби йшло не менш як 40 % німецької сталі, причому цей показник виключає потреби будівельної промисловості та експорт. Німеччина мала величезні запаси сталі як у «старому Райху», так і в Австрії, Протектораті Богемії та Моравії та новоокупованих територіях Польщі. До кінця 1940 року Німеччина мала у своєму розпорядженні понад 200 мільйонів тонн сталі. Британська розвідка дещо переоцінювала короткострокову уразливість нацистської економіки без шведської руди.
Потяг із шведською залізною рудою на залізниці, що тягнеться від шведських копалень у Кіруні до норвезького порту Нарвік. 1906 рік.
Через більш ніж 30 років картина не змінилася
16 грудня 1939 року на засіданні Воєнного кабінету Перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчилль пропонував замінувати порт Лулео в Ботнічній затоці та Оксельосунд і центральній Швеції. Наміри Черчилля про розширення воєнних дій на скандинавському фронті спиралися на оцінки щодо вірогідності нападу Німеччини та створення військово-морських баз на лінії Осло—Ставанґер. Британський генерал Едмунд Айронсайд загалом підтримував ідеї Черчилля, оскільки їх можна було протиставити французьким «звичним божевільним фантазіям». Французи теж усвідомлювали стратегічну важливість шведської руди для німецького військово-промислового комплексу. Серед британського керівництва не існувало єдиного бачення, як діяти в Скандинавії, – міністр закордонних справ лорд Галіфакс виступав за дипломатичний шлях з метою змусити Норвегію та Швецію надати допомогу Фінляндії.
Системно питання про надання британсько-французької допомоги Фінляндії було порушене французьким прем’єром Даладьє 19 грудня 1939 року на засіданні Головної воєнної ради. З самого початку британці наполягали на тому, що фінська проблема зараз не головна і треба проводити операції, які б побічно допомагали фінам боротися проти радянського агресора, організувати поставки зброї. Французи в січні 1940 року виступали за відправлення десанту до порту Петсамо, який захопили радянські війська, за перевезення до Фінляндії 30—40 тисяч начебто цивільних добровольців з усього світу. Париж не міг навіть уявити, що колись Москва воюватиме пліч-о-пліч із ними, а Лондон у цих питаннях був більш прагматичним.
2 січня 1940 року британський Генеральний штаб надав Воєнному кабінету звіт про майбутню кампанію в Норвегії. На думку військових стратегів, розширення географічного контексту та виконання певних умов (існування надійного зв’язку, союзницька позиція Норвегії та Швеції) збільшить імовірність успіху цієї кампанії. Для початку достатньо було двох бригад із залученням сил канадських та французьких гірських військ. Ще мала бути третя бригада для контролю південних норвезьких портів. Три ділянки операції (північна і південна Норвегія, південна Швеція) були складовими загального проекту
