кави.
– Будь ласка, Лу, побудь сьогодні вдома, я дуже хочу, щоб ти з ним добре потоваришувала, аби ми всі могли більше часу проводити разом.
Ніякої гідної відмовки я вигадати не змогла, та й зрозуміла, що уникати його довго все одно не вдасться. Найбільше в цій ситуації бентежить те, що дев’яносто п’ять відсотків мене до нестями бояться цього вечора, а інші п’ять чекають з нетерпінням нагоди побути поруч із ним.
Мені шкода, Саро. Мені дійсно дуже шкода.
– Дозвольте ваше пальто.
«Дозвольте ваше пальто?» Хто я, в біса, така? Покоївка? Хвалити Бога, що хоча б «сером» його не назвала для повного щастя. Джек переступив поріг нашої квартири тридцять секунд тому, а я вже поводжусь як недоумкувата. Він, нервово всміхаючись, розмотує шарф і витрясається з зимового пальта, віддає їх мені майже з вибаченнями, хоч я сама щойно попросила його про це. Мені потрібна вся моя витримка, щоб не зануритися обличчям у темну вовну бушлата, коли я вішаю його в напхану шафу за вхідними дверима, майже розкладаючи на власній куртці, щоб потім розсунути їх так далеко, наскільки можливо. Я дуже стараюся, чесно. Але він прийшов на півгодини раніше, ще й примудрився з’явитися саме тоді, коли Сара вибігла чорними східцями, ніби вони актори в дурнуватому фарсі.
– Сара щойно побігла до крамниці по вино, – заїкаюсь я. – Це за рогом, вона зараз буде. П’ять хвилин, я гадаю, якщо черги нема. Або ще чогось. Це лише за рогом.
Він киває. І продовжує всміхатися, попри те що я повторила власні слова аж тричі.
– Проходьте, проходьте, – я говорю це надто збуджено та голосно, розмахуючи руками в напрямку нашої малесенької вітальні. – Як провели свята?
Він сідає в кінці канапи, а я якусь мить не можу визначитися, куди сісти самій, і нарешті обираю стільця. Що ще мені було робити? Сісти коло нього на канапі? Випадково притиснутися до нього?
– Та так… знаєте, – він усміхається майже сором’язливо, – святково, – додає після паузи, – індичка, забагато пива.
Я теж усміхаюся.
– Мабуть, так само, як і в мене. Тільки я п’ю вино.
Що я роблю? Намагаюся справити вишукане враження? Він ще подумає, що я якась претензійна дурепа.
«Ну ж бо, Саро, – думаю я, – повертайся вже й рятуй мене від мене самої, я ще не готова залишатися з ним сам на сам». Мене жахає власне бажання скористатися шансом та поцікавитися, чи він пригадує мене в тому автобусі. Я відчуваю, як питання підіймається гортанню, ніби його звідти підштовхує ціла колонія працьовитих мурах. Я ковтаю клубок у горлі. Долоні пітніють. Я не знаю, на що сподіватися, коли запитаю його про те, бо на дев’яносто дев’ять відсотків упевнена, що відповідь буде негативною. Джек живе в реальному світі, у нього така гаряча подружка, він, певно, забув мене раніше, ніж автобус повернув за ріг Кемден Хай Стрит.
– Отже, Лорі, – каже він, очевидно, намагаючись вигадати тему розмови. Я почуваюся,
