бойовик усіх часів.
Не можу сперечатися. «Повітряна в’язниця» – мій улюблений фільм. Коли вся радість мого життя потопає в потоці лайна, я обираю одне: дивлюся, як Камерон По потрапив у набагато гіршу халепу, та все одно виборсався. Яким би поганим не був мій день, я загалом майже впевнена, що мені не доведеться здійснювати аварійну посадку літака, повного вбивць та ґвалтівників, на Лас-Вегас Стрип.
– Кожному потрібен герой, – кажу я, не звертаючи уваги на те, що Джек вирішив гепнутися на інший кінець канапи, не залишаючи її в повне моє володіння.
– Так усі дівчата кажуть, – бурмоче він, закотивши свої золотаво-зелені очі.
– Тьху на тебе! – відстрілююся. – Я готуюся до довгої та блискучої кар’єри автора віршиків для вітальних листівок.
– У тебе від клієнтів відбою не буде, – шкіриться він. – Скажи щось таке.
Я сміюся, дивлячись у склянку. Правди ніде діти, вино мені дах підірвало.
– Принаймні підкажи привід.
Він зважує можливості. Я чесно сподіваюся, що він не візьме найпростішого й не запросить вітання на Валентинів день.
– Мій пес помер. Мені потрібна розрада.
– О, гаразд. Ну… – після коротких роздумів обираю вдалий перший рядок. – Почув про твого собаку. Прийми мої співчуття.
Я знаю, ти не забудеш, яким він був за життя. – Я виводжу останнє слово з наголосом, особливою інтонацією, сама вражена власною дотепністю, потім продовжую. – І як він тебе любив, а ти його гладив весь час. Так, я дійсно сумую, що пес твій пішов від нас. – Я набираю швидкості до кінця рядка, ми обоє регочемо.
– Треба мені було пити пиво, а не ці дешеві помиї.
О, я раптом відчуваю, що поводжуся не як привітна господиня, але можу виправдатися тим, що він заскочив мене зненацька: звідки ж я знала, що він вийде сьогодні із Сариної спальні. Я тільки витягла решту морозива з морозильника та всілася назад на канапу, коли він повернувся.
– Піди візьми, у холодильнику є.
Дивлюся, як він виходить з кімнати: довгі тонкі ноги, затягнуті в темні джинси, темно-синя сорочка. Він, очевидно, намагався доступитися до Сари цього вечора, тому й краватка в нього ослаблена. Джек повертається з відкоркованою пляшкою пива, з надією тримаючи в руці ложку.
– У ресторані до десерту ми не дожили.
Я заглядаю до банки з морозивом і гадаю, чи дуже шокує його звістка, що я вже злупашила дві третини.
– З чим воно? – питає він, коли я невпевнено подаю йому банку.
– Карамель-сутра.
Ну чого не могла сказати просто «карамель»?
– Оце так? – він здіймає на мене веселі очі. – Мені треба закинути ногу за голову, щоб його їсти?
Якби я зараз із ним фліртувала, то, напевно б, запропонувала йому позу собаки чи ще чогось подібного, але я не фліртую, тож лише здіймаю очі та зітхаю, як справжня доросла.
– Лише в тому випадку, якщо це буде твоє особисте рішення.
– Я
