із гвинтівкою зробив кілька лінивих кроків до Пішотти. Зупинився. Посміхнувся й підняв зброю.
– Ти, малий франте, твої документи. Чи в тебе їх немає, як-от у твого віслюка, у якого й вуса кращі за твої?
Двоє молодших розреготалися. Очі Пішотти заблищали. Він на крок підступив до сержанта.
– Ні, документів я не маю. І ніякого фермера не знаю. Ми знайшли все це на дорозі.
Сама зухвалість цього заперечення унеможливила те, заради чого воно промовлялося. Пішотта хотів, щоб поліцай підійшов ближче, на відстань удару, але тепер сержант трохи відступив і знову посміхнувся.
– Bastinado виб’є з вас сицилійську пиху, – мовив він. Тоді помовчав трохи й додав: – На землю обидва.
Словом bastinado зазвичай позначали побиття батогами й палками. Ґільяно знав кількох жителів Монтелепре, яких саме так карали в бараках Беллампо. Додому вони повернулися з переламаними колінами, набряклими головами розміром із кавун, із нутрощами, відбитими так, що працювати вони більше не могли. Карабінери ніколи не вчинять так із ним. Турі опустився на одне коліно, наче збирався лягти, одну руку поклав на землю, а другу – на свій пояс, щоб мати змогу дістати пістолет з-під сорочки. Просіка купалася в м’якому туманному світлі ранніх сутінок, сонце далеко за деревами опустилося за гору. Він побачив, як гордо випростався Пішотта, відмовляючись виконувати команду. Звісно ж, вони не застрелять його за шматок контрабандного сиру. Він бачив, як тремтять пістолети в руках молодих вояків.
Тоді заревли мули, ззаду зачувся стукіт копит і на просіку вийшов караван тих мулів, яких Ґільяно помітив сьогодні на дорозі. Через плече чоловіка, що їхав верхи, була перекинута лупара; він був вбраний у важку шкіряну куртку й здавався дуже кремезним. Вершник зістрибнув із коня, дістав із кишені товсту пачку лір і заговорив до карабінера з гвинтівкою:
– То цього разу ти спіймав кілька дрібних сардин.
Вони вочевидь були знайомі. Сержант уперше послабив увагу, беручи запропоновані гроші. Чоловіки всміхалися один до одного, і було схоже, що про полонених усі забули.
Турі Ґільяно повільно рушив до найближчого солдата. Пішотта бокував до заростів бамбука. Поліцаї цього не помічали. Ґільяно вдарив вояка передпліччям, збив його з ніг і закричав до Аспану:
– Тікай!
Той пірнув у зарості, а Ґільяно побіг до дерев. Останній поліцай був надто ошелешений чи надто невправний, щоб вчасно скористатися зброєю. Уже майже під захистом лісу Турі відчув швидкий укол радості. Він здійнявся в повітря, щоб пірнути поміж двох кремезних дерев, які мали б прикрити його, і одночасно дістав свого пістолета з-під сорочки.
Але він мав рацію щодо того, що з цих трьох поліцаїв найнебезпечнішим був носій рушниці. Сержант кинув гроші на землю, крутнув гвинтівку вперед і холоднокровно вистрелив. Він влучив безпомилково; тіло Ґільяно впало долі, неначе мертвий птах.
Турі почув постріл тієї ж миті, коли відчув, як його тіло пронизав біль, наче його вдарили
