реготня де не взялася,Тут всяку всячину верзли;
Згадали чорт знає колишнє,
Балакали уже і лишнє,
І сам Еней тут розходивсь…
Отаким «великим криком» і «реготнею» обернулося наше спілкування з предками, завдяки великому Переповідачеві, що так майстерно зіграв простачка в тому яскравому ярмарковому театрі, яким стала грізна римська легенда, спущена з літературних латинських небес на літературну полтавську землю. На місце виміряної гекзаметрами класичної і класицистської цільності прийшов все-таки не хаос – прийшла якась внутрішня цільність «низового» життя, пронизаного відчуттям свободи.
«Енеїду» Котляревського можна по-різному читати і відповідно по-різному видавати. Прекрасне видання 1969 року (видавництво «Дніпро») супроводжувалося коментарями і ілюстроване великим українським художником Д. Базилевичем. Це видання ґрунтується на найдавнішому харківському виданні 1842 року. Зрештою, навіть дбайливий буквальний передрук того видання не розв’язав би проблеми аутентичності: тоді не було ще сучасного українського алфавіту і, більше того, норм української літературної мови – адже твір Котляревського був піонерський. Очевидно, що потрібне і академічне видання, якомога ближче до первісного тексту і супроводжуване ретельним історико-етнографічним коментарем. Звідки ж бо сучасному читачеві знати, що зробила Юнона, коли «сховала під кибалку мичку»? Треба пояснити, що рогатий головний убір кибалка надягався на волосся і покривався хусткою, а щоб волосся було ніби більше, під кибалку модниці клали мичку, тобто сировину для пряжі. Особливістю «Енеїди» Котляревського є величезний етнографічний матеріал, що ним використовується переважно без пояснень, оскільки тогочасний український читач прекрасно розумів, про що йдеться. Академічне видання повинне дати увесь потрібний коментар, але читати твір з цим коментарем буде важкувато.
Пропоноване видання не претендує на академічність і прагне бути просто якомога зрозумілішим. В основу його покладено видання 1937 року, дещо більш наближене до сучасної мови. Відповідно тут використані ілюстрації Михайла Дерегуса, теж великого українського майстра. Персонажі Дерегуса не такі героїчні, як у Базилевича, зате вони просто смішніші. А сміхом Котляревського була створена сучасна українська культура і самосвідомість.
Читач «Енеїди» Котляревського завжди буде сміятися, і в сміху цьому – велика оптимістична і життєстверджувальна сила.
Микола Гоголь
Гоголь – величезна, світова фігура, і фактично він раніше від усіх увів Україну до світової культури. Він сильний відчуттям, якщо не розумінням, глибоких суперечностей людського буття, і звертання до Гоголя так само сприяє розумінню всього того, що було до нього і після нього, як для російської літератури – звертання, насамперед, до «Братів Карамазових» Достоєвського або в німецькій – до «Фауста» Ґете. Але чи можемо ми вважати Гоголя принаймні постаттю обох культур – української і російської?
Про Гоголя
